Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

деградує в умовах колоніалізму. Так, проза Є. Ярошинської (1868—1904), зіставляючи національну жіночість і національну чоловічість наприкінці XIX ст., виявляє вітальну неспівмірність чоловічої і жіночої волі до життя. У деяких новелах («Жіноче щастє») розгортається аналіз українського інфантильного донжуанства. Пояснення чоловіком своєї поведінки виявляє характерну тут духовну інфантильність: «Мені тебе жаль, дуже жаль…. але я не можу помогти тобі, се прийшло на мене без моєї вини і без моєї співучасті. На жаль, я такий чоловік, що даюся опанувати своїм чувствам»[682].

Критичний аналіз національної мужності Є. Ярошинською спричиняє негативну реакцію з боку «москвофілів». Так, її найбільший твір, який піддав аналізу українську мужність і жіночість, — повість «Перекинчики» (1897) — викликав бурхливу реакцію на порубіжжі: патріархально настроєні буковинці вимагали припинити її друкування, вважаючи «аморальною». Про це Ярошинська засвідчила О. Маковею: «Видите, я вже сама не знаю, як вдати, пишу з житя, що з того — почали друкувати і перестали, кажучи, що загал тим образився, що моя добра слава може під тим потерпіти, бо «москвофіли» почали на мене накидатись, кажучи, що «незамужня дівчина» не повинна щось такого писати, бо хоть воно в нас і так буває, то «непорочна дівиця», а до того ще й учителька, не сміє всі людські страсті знати»[683]. Психологічне наближення до реальності, яке приходило з жіночим письмом в українську літературу, супроводжувало консервативне бажання не знати цю психологічну реальність, сутністю якої було сексуальне і духовне незадоволення модерної української жінки національною мужністю.

Як було виявлено в аналізі О. Вайнінгера, статева функція, яку очікує жінка щодо чоловіка, пов’язана з його мисленням і мовленням. У повісті «Перекинчики» (перекинчиками є чоловіки, які на порубіжжі відмовлялися від національно-державницького бажання), немало ситуацій, у яких озвучується духовно-сексуальна неспівмірність між чоловіками і жінками. «Ти мене все за дурня маєш?» — допитується протопоп у своєї дружини. «Бо ти не дуже й розумний»[684], — відверто відповідає протопопиха, вдаючись до розпутного жіночого «донжуанства». Не відзначаючись великими духовними здібностями, у всьому приходив протопоп за радою до своєї розпутної жінки. А вона, будучи сексуально жадібною, мала також неабияку соціальну жадібність, а тому нарадила йому зректися русинства, пристати до волохів, «бо так скорше зможе дійти до всяких почестей»[685]. Жадібність, що є проявом ранньої інфантильної оральності, тут формує типовий русинський характер «перекинчика»: «Так жадоба почестей і користолюбність винародовила не одну руську родину на Буковині, дала волохам багато інтелігенції і щирих патріотів, бо вже нема більше запеклого волоха, як русин-перекинчик»[686].

Материнсько-батьківську невідповідність у повісті «Перекинчики» Є. Ярошинської символічно віддзеркалює дочківська ситуація Аглаї та її жениха Ераклеса Капула. В Аглаї, яка успадкувала материнську сексуальну енергію протопопихи, плебейське залицяння жениха, мислення якого не виходить за межі господарства, викликає естетичну відразу: «Її забирала велика охота сказати сьому неотесаному семінаристу, що вона не вийде за нього, що він їй противний, мерзкий…»[687]. Реагуючи на його примітивне мовлення, Аглая переживає еротичну відразу: «Боже, боже, який він прозаїчний… Як то я представляла собі, що той, кого я буду любити, освідчиться мені і я ущасливлю його признанєм моєї любові. А сей не споминає навіть про любов. Боже, чому не можу я вибрати собі мужа по своїй думці, але мушу йти за сього недотепу…»[688]. Отже, низька якість духовної мужності, нерозвинута сексуальність, що не дає змоги виявити у мовленні витончене любовне почуття, іронічно осміюється в повісті. Тому під час моделювання української модерної пари відчувається явна жіноча скорбота. Показавши за типово народницьким сюжетом сексуальне та духовне невдоволення української жінки порубіжжя, Є. Ярошинська сигналізувала про необхідність модернізації не лише української мужності, а й материнсько-батьківського світу. Пошук ідеалу аристократичного батька активно моделюватиметься саме в жіночій творчості. Модернізація порубіжжя як епоха першого глибинного самоусвідомлення в психоісторії української літератури, виявляючи витіснення аристократичного національного еросу, мала на меті динамізувати поступ національного характеру.

Рання українська модернізація, що розпочинається в останні роки XIX ст. і обривається більшовицькою революцією 1917 року, пов’язана з актуалізованою чоловічо-жіночою конфліктністю порубіжжя і може бути символічно прочитана через таку провідну психосемантику еросу: істеричну пророчу — у Лесі Українки, меланхолійну пошукову — в О. Кобилянської та невротичну едіпову — у В. Винниченка. Володіючи надзвичайною інтуїцією, Леся Українка у своїй драмі відтворила код української літератури на головних етапах його становлення, представлених класичною літературою. Цей український модерний драматичний сюжет постав у контексті загальноєвропейського порубіжжя.

Фатальна Жінка в імперському та національному дискурсах європейського порубіжжя

Фатальна жінка, яка несе у собі потужний інстинкт смерті, є одним із провідних образів порубіжжя. В образі фатальної жінки проявляється її національна та імперська психосемантика, що спонукає дошукуватися розрізнення. Оскільки імперський суб’єкт визначається на порубіжжі через нарощування сексуального інстинкту і спустошення любовного смислу, то фатальна жінка має втілювати в собі особливо спокусливу ерогенність: психотип фатальної Проститутки уособлює собою Жінку-імперію. Оскільки національний суб’єкт визначається через нарощування любовного смислу і маргіналізацію сексуального, то психотип фатальної Матері уособлює собою колоніальну Жінку-націю.

Структурний психоаналіз, аналізуючи семантику відношень середньовічного поета-романтика з Прекрасною Дамою, виявляє тут своєрідний чоловічий невроз через зіткнення духовного і сексуального потягів. Для середньовічного поета було б смертельною катастрофою, якби Прекрасна Дама вирішила здійснити його сексуальне бажання; він чекає від неї лише хронічного відкладання свого пристрасного бажання, яке приносить йому неймовірну насолоду від духовної спраги любові. Для середньовічного національного романтика фігура Прекрасної Дами є показово символічною, оскільки вона втілює і духовну насолоду, і її загрозливу втрату, розщеплюючись, з одного боку, на Вічну Любов, з іншого — на сексуальне Зло. Саме з образу сексуального Зла виникає символічний для порубіжжя образ імперської femme fatale.

Фатальна імперська жінка як замаскована ерогенна сутність володіє потужною множинною суб’єктністю, але вона не існує сама по собі, а є симптомом різних чоловіків несвідомих власної суб’єктності, які потужно проектують на неї, як на екран, власні ключові позначення, як це відбувалося з Марком Вовчком, куди спроектували свої творчі потенції видатні чоловіки різних націй. Цю жіночу множинну «суб’єктність», наділену імперською спрагою імітації любові, можна розглянути з погляду символічного лаканівського психоаналізу, який в образі фатальної жінки закодовує імперську семантику і виявляє її сутність через «маскарад» навколо чоловічого знака (фалоса) — химерну зміну ідентифікацій. Тому правомірно у лаканівському психоаналізі ставиться питання, в якій ситуації фатальна множинна, імперська, імітаційна суб’єктність вийде з кола фальшивого маскування, тобто з кола привласнення, поглинання в собі потужних чоловічих сублімацій, і набуде здатності побачити власну пусту сутність?

Тлумачення фатальної жінки як небезпечного ерогенного об’єкта розкривав С. Жижек на основі образу Кармен. У