Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

АНАЛІЗ класичного українського еросу на порубіжжі виявляє в ньому характерну розщепленість ніжної і хтивої течії любовно-сексуального потягу, що веде до неусвідомленого національного комплексу донжуанства як одухотвореного донжуанства, коли ряд бажаних жінок виносяться за межі сексуальності, формуючи у психічних уявленнях чоловіка-творця образ Матері та її символічного замінника — України.

МАТЕРИНСЬКИЙ синівський комплекс разом з батьківським моральним мазохізмом символічно формував національну еротичну мужність як цілісну єдність сина і батька, яка передбачала еротичну реалізацію жінки як доньки і матері. Це обумовлювало потребу відрефлексувати у модерній українській літературі національний ерос та його відношення до імперського. Адже відсутність такого самоусвідомлення сприяла розщепленню національної мужності і національної жіночості. Їх аристократичний варіант мало витворити українське літературне порубіжжя.

3.3. Модерністська психосемантика еросу в українській літературі

На порубіжжі відбулася символізація провідного українського жіночого психотипу, який зауважив І. Франко, називаючи Лесю Українку «єдиним мужчиною між сучасними українськими поетами»[668]. Ця фраза, за словами Є. Маланюка, «не є тільки дотепним парадоксом»[669]. Самоусвідомлення жіночого характеру та його видимість у дзеркалі літератури на порубіжжі спонукали до зіставлення чоловічого і жіночого характерів у національному світі. «Навіть побіжний перегляд нашої історії, — писав Є. Маланюк, — навіть позірне знайомство і з проявами української національної психіки — приводять до думки, що Франкова фраза — не льокальний парадокс, а важлива заввага, що має надто глибоке й широке значіння»[670]. Аналізуючи українську національну психіку на основі філософсько-психологічної теорії О. Вайнінгера, Є. Маланюк бачить, що українська жіночість має оригінальний й різко відмінний характер порівняно з жіночістю європейських націй[671]. Вдаючись до архетипних образів, він зіставляє персоніфікацію мужнього войовничого прояву, що в усіх народів уособлює чоловік, — Марс, Apec, Вотан та ін., з втіленням його в давньоруській традиції в образі жінки (наприклад, Діва-Обида у «Слові про Ігорів похід»). В українській міфології войовничий імпульс втілений в жіночому образі так само, як і прекрасні вияви любові. Про це свідчить наявність двох божеств, що втілюють мужність і жіночість — Див і Дива, а їх єдність виражена у семантиці слова «дівчина». Див — божество неба, яке в інших народів має винятково чоловічу семантику, а в українській міфології небесний Див — це амбівалентне божество, яке характеризує дві мужності — маскулінну з семантикою смерті, що зображається «у вигляді великої хижої птиці з потворним жіночим обличчям»[672], та духовну — з семантикою — «нетлінності, вічності і чистоти»[673]. Із символізацією маскулінності в жіночому образі пов’язані народні пісні та легенди про войовничу жінку та «військо дівоцьке», які дотепер збереглися на Поліссі[674]. Олена Пчілка у 1903 р. публікує поліську колядку, що відсилає до цих образів:

Мати дочку уряджала,

Уряджаючи, научала:

— Моє дитє Настусенько,

Поїдь, поїдь на войноньку!

Поперед війська не вибивайся:

Навперед війська — намовонька,

А назад війська — погононька.

Насеред війська — розмовонька.

Вона матінки не послухала,

Наперед війська виїхала,

Ой виїхала, ще й викрикнула,

Шабелькою та й вимахнула[675].

Цілком ймовірно, що чоловіче «запорізьке військо» сформувалося за аналогією до архетипного «війська дівоцького». Є. Маланюк звертає увагу на українську оберненість, коли ще на світанку свого історичного життя національна психіка виявила досить оригінальне розуміння війни, пов’язавши його з жінкою[676]. Зіставляючи в історії психологію жіночої та чоловічої поведінки, Є. Маланюк показує відмінність через княгиню Ольгу і князя Олега, відсилаючи до психотипу українських жінок, яких можна назвати «мужчинами в жіночій статі»: «Згадати хоч би княгиню Ольгу, яка мала, за легендарним, але тим більше характеристичним літописом, дуже небогато жіночого в собі. Жорстоке її поступовання з Деревлянами найкраще це доказує. Взагалі її постать, навіть у порівнянні з таким чоловіком, як князь Олег, робить значно більше мужеське вражіння»[677]. Цей особливий психотип української жінки, який характеризується «мужеською жадобою до влади», «мужеською волею до панування, до аґресії, до боротьби» Є. Маланюк визначає як основний психотип української жіночості. Видимим його у психоісторії української літератури зробила Леся Українка своєю одержимою любов’ю-ненавистю, що спонукала до рефлексій над нетиповою природою національного світу. Несвідомий потяг до вбивства в українській жіночій психіці, який символічно проявляється в ненависті, обумовлює у свідомій творчості потужний захист на основі пристрасті до духовності. З погляду психоаналізу, у чоловічій психіці так само «прекрасні прояви любові існують завдяки реакції проти жала пристрасті до вбивства, яке ми відчуваємо у себе в душі»[678].

Вказуючи на психонаціональну традицію, з якої виросли творчі індивідуальності О. Кобилянської та Лесі Українки, Є. Маланюк відзначав, що за об’єктивного зіставлення провідного чоловічого і жіночого психотипів доведеться визнати не лише перевагу в основному українському жіночому психотипі мужнього елемента над жіночим, але й щось більше дивне, що стосується взаємного переміщення цих елементів, тобто про тенденцію в національній психоприроді «до втілення майже абсолютного мужчини в жіночій формі»[679]. Є. Маланюк одним із перших актуалізував проблему вивчення психосексуальних глибин цієї «аномалії» національної психології, звертаючи увагу на недостачу та потребу національної мужності в провідному чоловічому психотипі: «Наша література не може похвалитися достатньою кількістю мужів типу Куліша і Франка. І в літературі нашій ролю мужів виконують такі жінки, як Ольга Кобилянська і Леся Українка. Трудно судити такий стан річей. Я не можу повірити, що психічна загадка української нації розгадується дуже просто і ми є взагалі нацією жіночою.

Я тільки знаю, що той рух, який так потрібний нам, нації, яка розбудовується, становиться, є дух мужеський, дух — sui generis — творчий, збуджуючий і формуючий. Я тільки знаю, що настає час, коли цей дух мусить стати домінантним.

Раніш чи пізніш цим творчим духом мужеськости прийдеться перейнятися й чоловікам українським, як не менш важливим для нації духом жіночости перейнятися українським жінкам…

Надходить час, коли неприродньо в українській психіці розпреділені елементи М і Ж мусять перегрупуватися до своїх природніх пропорцій і дати здорову і гармонійно-суцільну Націю»[680]. Вияв провідного психотипу філософського мазохіста в українській жінці дає змогу пояснити феноменологію гармонійної мужності та жіночості, яку відзначив також у свій час Л. фон Захер-Мазох, характеризуючи жіночу психологію Галичини[681].

Порубіжня модернізація актуалізує «архетип Лесі Українки» в психоісторії української літератури, що яскраво виявляє недостачу національної мужності в колоніальному світі, активізацію мужності в жіночому характері, а також істеризацію у жіночій психіці, пов’язану з процесом маскулінізації (нарощування інстинкту вбивці) в російсько-імперській ситуації і європейському світі загалом.

Активізація жіночого письма на порубіжжі стає дзеркалом для національного чоловічого психотипу, що