Читати книгу - "Новендіалія"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— А це що за штука? — здивовано блимнув Лука, намацуючи маленького шкалика на мотузочці довкіл власної шиї.
Горган забарився на якусь мить. Але зрештою зволив відповісти.
— Анімула.
Лука труснув головою, яка тут-таки пішла обертом. Яка анімула? Навіщо? Це ж ніби для inferi призначено, хіба ні? То це що ж — скинулося панічно — це значить, що він перетворився на…
— Коли аніма згасає внаслідок вживання «умбри», — тим часом взявся пояснювати Горган, — її зрідка можна «роздмухати», немов гаряче вугілля. Зрідка — коли вчасно втрутитись і, звісно, коли є чим. Анімула — чи не єдиний безпечний засіб. І майже недоступний, з огляду на його походження.
Ну звісно… Лука пересмикнувся, згадавши відвідини притулку. Недоступний — і дякувати богу. Але звідки тоді…
— А ця, — він кивнув на шкалик, — звідки взялася? Чия вона?
Проквестор тоскно зітхнув.
— Моя.
Лука аж задихнувся від надміру розуміння, що гуркнуло на нього, наче позбавлена опори стеля. Ну звісно ж! Горганова лють і нечулість, гадюча його реакція і Морина сліпа бридливість… Це ж просто неймовірно! Виходить, Магістрат тримав на службі inferi!
Хлопець скосив око на свого страшного сусіда. Той сидів, дозвільно притулившись до стіни та навіть не позираючи в його бік. Начебто не квапиться нападати… Серце Луці закалатало, і, не помічене ним, запульсувало у шкалику червоне сяйво. Було страшно, Горган завжди його лякав… Але, менше з тим, треба ж дізнатись…
— А Вітій, — зважився Лука, — він знав?
Дивне якесь сичання у відповідь. Хлопець аж сахнувся, зрозумівши, що це той так сміється.
— Вітій сам змусив мене її взяти, — відказав проквестор.
— А… чому? — ошелешено відгукнувся хлопець.
Зненацька Горган стрімко обернувся до нього.
— Чи ти не засидівся тут, як гадаєш?
Лука скинувся, заскочений.
— Коли можеш іти, то давай, забирайся! — гримнув Горган. — Люди Маркуса тут недалеко і мусять невдовзі вийти змінити варту. Краще б тобі бути деінде, коли це станеться.
Ну так, логічно, але… Чому це Горган говорить лише про нього?
— А ви що, лишаєтесь? — ризикнув Лука. — Може, збираєтесь долучитися до згаданої компанії?
Проквестор смикнув вустами і відвернувся.
— Я, хлопче, — глухо промовив він, — вже ні до кого не зможу долучитися. Пам’ятаєш нашу останню зустріч із Шацьким?
Лука затримав подих, пригадуючи жахітне завершення тих відвідин. Позбавлений анімули, той просто сконав у них на руках. Але тут наче не так…
— Н-не схоже, — промимрив Лука.
— Ну так я ж не moribundi, — гмукнув проквестор. — Якийсь день у мене, може, і є. Але менше з тим. Давай ворушися.
Лука спробував підвестись. Насилу, але це йому вдалося. Підвестися — так, можливо, зробити кілька кроків, і навіть вийти за браму… Праглося іншого, та який з нього нині рятівник…
У розпачі він зиркнув на проквестора. Той і не ворухнувся. А все ж таки це дивовижно. Він, inferi, замість полювати на ближніх, поступився своєю анімулою заради іншого… А як подумати, то вже й не вперше — інакше як би то віджив уже майже спроваджений до «голуб’ятні» Франек? Певно, так воно й було — не дарма ж Горган тоді повернувся з підмуру хиткою ходою недужого…
Лука чув щось про схильність inferi до самогубств, але це вже щось більше, людськіше, чи що… Він весь цей час винуватив Гортана у всьому на світі, а виходить — дарма. То, може, хоч зараз варто від дати йому належне?
Лука рвучко зірвав із себе шнурівку зі шкаликом.
— Ось, тримайте, — буркнув він. — Я вже якось переб’юся.
Анімула гаряче сяйнула в його долоні, і Горган звів на нього млистий погляд. Спроквола всміхнувся.
Вогник між ними судомно блимнув. Потьмянів. І врешті остаточно згас.
— А. Ну от, — мовив проквестор. — А я все думав, на скільки її стане.
Наступної миті на подвір’ї пролунали голоси, й ось уже в капличці світло і гуркіт кроків, і хапливий цоркіт зведеної зброї. Горган не ворухнувся; не зрушив з місця і Лука — не було в тому жодного сенсу: їх було двоє немічних супроти пильного та меткого війська.
— Дочекалися, — сердито буркнув проквестор, і Лука був згоден — так, він згаяв ті кілька хвилин, що могли би його врятувати. Сьогодні, однак, він уже переступив через свій страх і розпач, аби повернути повагу до себе, і не мав нині наміру поступатися здобутком. Зрештою, він прийшов сюди з інакшою метою.
Спливло кілька секунд, та ворожа варта не квапилась їх порішити; вони чекали на щось, очевидячки, і невдовзі це щось оприявнилось: на порозі намалювалася карлувата постать, що в ній одразу ж Лука із душевним дрожем впізнав давнішнього larvati.
Його рухи були звично рвучкими і хижими, і хлопець без сумніву признав знайомця, однак варто йому було ступити в коло світла, як хлопець аж замружився в зневірі. Не дивно, що ніхто із них досі не викрив одержимця — так погано сполучався чепурний та літній пан з нищівним шаленством larvati. А однак якимось чином консуляр-супервізор Нічного Магістрату уособлював у собі цю неймовірну тотожність.
Проминувши войовничих підлеглих, Маркус Войцехівський підійшов до своїх безборонних колег, блимнув оком на Луку і просто-таки вп’явся вогнистим поглядом у проквестора. Та невловима іскра, що проскочила між ними тоді, за пам’ятних відвідин Магістрату, палала нині ярим полум’ям, не стримувана більше обачністю та удаваним самовладанням.
— Погано виглядаєш, проквесторе, — втішено відзначив Маркус. — Зносилася, авжеж, нарешті твоя крадена душа?
Горган не відповів. Таке було враження, що він дедалі менше розуміє, що діється довкола. Маркус нахилився, зазираючи йому в обличчя.
— Я давно уже міг би порішити тебе, як скаженого пса — і бігме, це б мене розважило! Але знаєш… Мене спиняла надія, що одного дня я розділю цю розвагу з нею.
Проквестор спроквола хитнув головою.
— Ти схибнувся, Наглядачу, — тихо промовив він. — Хіба Шацький був тобі вдячний за своє нове життя?
Лука затримав подих. Він, отже, мав-таки рацію! Маркус дійсно має намір відживити свою дочку! Але в який, власне, спосіб?
Войцехівський випростався і глянув зверхньо.
— З нею все буде інакше. Я дам їй силу того, хто звів це місто, і з нею Ненія житиме вповні.
Почувши таке, проквестор ошелешено блимнув, а тоді раптом смикнув вустами, мовби ховаючи посміх.
— Ну, коли так… Зроби їй подарунок.
Маркус зиркнув на нього скоса та, не відзначивши більше вияву почуттів, кивнув до своїх підручних.
— Заберіть у нього зброю і відпровадьте вниз.
Охоронці взялися знешкоджувати проквестора,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Новендіалія», після закриття браузера.