Читати книгу - "Зелена миля"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Не знаю. Геле, ви сьогодні ввечері будете вдома?
Коли Гел Мурз був при доброму здоров’ї й володів собою, не був розшарпаний турботами чи горем, то його сарказм різав незгірш за лезо гострого ножа. Гадаю, підлеглі боялися цієї риси його вдачі більше, ніж гніву чи презирства. Сарказм Гела, зазвичай непримиренний і часто різкий, міг бути ядучим, як кислота. І трохи цієї кислоти вихлюпнулося зараз із телефонної слухавки на мене. Та, попри несподіванку, загалом я був радий це почути. Схоже, він ще не повністю втратив войовничий запал.
— Ні, ти знаєш, я поведу Мелінду танцювати кадриль. Виконаємо до-за-до, аллеманд ліворуч, а потім скажемо скрипалю, що він мазефакер, хер йому в сраку.
Я затулив рота рукою, щоби втриматися від сміху. Та, на щастя, цей приступ швидко минувся.
— Пробач, — сказав він. — Я мало спав ці останні дні. Тому такий буркотливий. Авжеж, ми будемо вдома. А чому ти питаєш?
— Та це, мабуть, неважливо, — сказав я.
— Ти ж не думав заїхати? Бо якщо ти чергував учора вночі, то чергуватимеш і сьогодні. Хіба ти з кимось помінявся?
— Ні, не помінявся. Сьогодні чергую.
— Все одно не варто було б. Вона в такому стані…
— Може, й так. Дякую тобі за новину.
— Нема за що. Помолися за мою Мелінду, Поле.
Я пообіцяв, що помолюся, а сам подумав, що можу зробити трохи більше, ніж помолитися. Господь помагає тим, хто помагає собі сам, як кажуть у Церкві Славіння Ісуса, Господь-бо Могутній. Повісивши слухавку, я поглянув на Дженіс.
— Як Меллі? — спитала вона.
— Погано.
Я переказав їй нашу розмову з Гелом, включно з тією частиною, де йшлося про лайку. Хоча подробиці про членососа й мазефакера, хер йому в сраку, я опустив. А завершив словом Гела — «тоне». І Джен зажурено кивнула. А потім уважніше придивилася до мене.
— Про що ти думаєш? Я бачу, ти щось задумав, і це «щось» небезпечне. У тебе це на обличчі написано.
Про те, щоб збрехати, навіть і мови не було; ми не пускали брехні у свої стосунки. Тому я просто сказав, що краще їй не знати, принаймні поки що.
— А це… у тебе можуть бути неприємності?
Здавалося, її не надто стривожила ця думка — радше зацікавила. Саме цю здатність, серед іншого, я завжди в ній любив.
— Можливо, — відповів я.
— Це щось хороше?
— Можливо, — повторив я, усе ще стоячи коло телефону і знічев’я крутячи пальцем ручку, а пальцем іншої руки тиснучи на важіль.
— Залишити тебе на самоті, щоб ти міг зателефонувати? — спитала вона. — Бути слухняною жіночкою й іти до дідька? Помити посуд? Сплести пару пінеток?
Я кивнув.
— Ну, я б не так сказав, але…
— Поле, у нас на обід будуть гості?
— Сподіваюся.
9
До Брутала й Діна я додзвонився одразу, бо в обох удома були телефони. У Гаррі його не було, в ті часи принаймні. Але я мав номер його найближчих телефонізованих сусідів. Гаррі передзвонив мені хвилин за двадцять, зніяковіло перепрошував за те, що цей виклик маю оплатити я, і белькотів обіцянки «заплатити свою частку» за наступним рахунком за послуги. Я сказав йому, що цих курчат ми порахуємо, коли вони вилупляться, а тимчасом чи не міг би він приїхати до мене на обід? Брутал і Дін сказали, що будуть, а Дженіс пообіцяла приготувати свій знаменитий капустяний салат… не кажучи вже про ще знаменитіший яблучний пиріг.
— Обід просто заради обіду? — у голосі Гаррі лунали скептичні нотки.
Я визнав, що маю до них одну розмову, але по телефону краще не вдаватися в подробиці, навіть трохи. Гаррі погодився приїхати. Я поклав трубку на зубці важеля, підійшов до вікна й замислено визирнув надвір. У нас була нічна зміна, але ні Брутала, ні Діна я не розбудив, та й у Гаррі голос був не як у людини, яку вирвали з країни сновидінь. Видно було, що не тільки мене дуже турбує нічна подія. А враховуючи те божевілля, що я задумав, то це було, мабуть, на краще.
Брутал, який жив до мене найближче, приїхав о чверть на дванадцяту. За п’ятнадцять хвилин з’явився Дін, а Гаррі — вже вдягнений на роботу — приблизно за чверть години після Діна. Дженіс подала нам сендвічі з холодною яловичиною, капустяний салат і чай з льодом на кухні. Ще тільки день тому ми б посідали обідати на бічному ґанку й раділи легкому вітерцю. Але після грози похолоднішало на добрих п’ятнадцять градусів, і з гір поривами налітав пронизливий вітер.
— Сідай з нами, — запропонував я дружині.
Але вона похитала головою.
— Щось не дуже мені хочеться знати, про що ви балакатимете. У невіданні я менше тривожитимусь. Перекушу у вітальні. Цього тижня я навідуюся до міс Джейн Остін, а вона дуже цікавий співрозмовник.
— А хто ця Джейн Остін? — зачудовано спитав Гаррі, коли вона пішла. — Поле, з твого боку родичка чи з Дженіс? Гарненька?
— Це письменниця, невігласе, — сказав йому Брутал. — Вмерла ще тоді, коли Бетсі Росс[63] нашивала зірочки на перший прапор.
— Ой, — присоромлено мовив Гаррі. — Я не дуже-то люблю читати. Інструкції до радіоприймачів хіба.
— Поле, то що в тебе на думці? — спитав Дін.
— Для початку — Джон Коффі й Містер Джинґлз. — Усі здивовано подивилися на мене, але цього я й очікував. Вони думали, що я хочу поговорити або про Делакруа, або про Персі. Чи про обох. Я глянув на Діна й Гаррі. — Те, що сталося з Містером Джинґлзом… що зробив Коффі… сталося дуже швидко. Не знаю, чи ви встигли помітити, що миша була вся понівечена.
Дін похитав головою.
— Але я бачив кров на підлозі.
Я повернувся обличчям до Брутала.
— Той сучий потрох Персі просто розчавив її, — сказав він. — Вона б здохла. Але не здохла. Коффі щось із нею зробив. Якось її зцілив. Я розумію, як це звучить, але я на власні очі бачив.
Я сказав:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зелена миля», після закриття браузера.