Читати книгу - "Бог Дрібниць"

Він доїв свій сніданок, розрахувався і пішов.

Господар добряче вишпетив Марґарет-кочамму і прочитав нотацію на тему етики обслуговування в кафе. Вона вибачилася. Їй і справді було дуже прикро за свою поведінку.

Того вечора після роботи вона розмірковувала про те, що трапилося зранку, і почувалася ні в сих ні в тих. Зазвичай легковажністю Марґарет-кочамма не відзначалася й аж ніяк не вважала, що це нормально — реготати так-от без жодного стриму з чоловіком, якого бачиш уперше в житті. Тепер це здавалося їй надмірною фамільярністю, якоюсь геть недоречною інтимністю. Вона чудувалася, що ж саме змусило її так сміятися. Бо знала, що то була точно не історія про чоловіка і синів-близнюків.

Їй пригадався сміх Чако, й у неї в очах надовго оселилася усмішка.

Відтоді Чако став у тому кафе частим гостем.

Приходив туди незмінно зі своїм невидимим приятелем і дружньою усмішкою. Навіть якщо обслуговувала його не Марґарет-кочамма, він все одно шукав її очима, і вони потай усміхалися одне одному, викликаючи обопільні спогади про свій Сміх.

Невдовзі Марґарет-кочамма вже чекала, коли ж у дверях з’явиться Неохайний Дикобраз. Без тривоги, проте з такою собі притаєною теплотою. Знала вже, що він — стипендіат Родса з Індії. Що вивчає класичну літературу. І веслує за команду Белліол-коледжу.

Аж до самого дня весілля вона все не вірила, що погодиться вийти за нього заміж.

Через кілька місяців після того, як вони почали зустрічатися, він став потай проводити її до своєї кімнати, де жив на манір безпорадного принца у вигнанні. Попри всі зусилля університетського служителя і прибиральниці, в кімнаті у нього завжди панував безлад. На підлозі валялися книжки, порожні пляшки з-під вина, брудна білизна і недопалки. Відчиняти дверцята шафок було доволі небезпечно, бо звідти могли посипатися книжки, взуття чи одяг, а деякі томи мали вагу цілком достатню, щоб завдати справжньої травми. Марґарет-кочамма з її скромним, упорядкованим життям віддалася на поталу цьому істинно бароковому бедламу, лиш судомно ковтнувши повітря, ніби тепле тіло, яке пірнає у прохолодне море.

З’ясувалося, що під личиною Неохайного Дикобраза точиться запекла боротьба між конаючим марксистом і неможливим, невиліковним романтиком, який забував свічки, розбивав келихи для вина і губив персні. Який кохався з нею так пристрасно, що їй аж перехоплювало подих. Доти вона вважала себе зовсім не цікавою: недостатньо тонка талія, масивні щиколотки. Не те щоб негарна. Просто нічого особливого. Та коли Марґарет-кочамма була з Чако, старі, обмежені уявлення залишалися позаду. Обрії розширювалися.

Їй зроду ще не доводилося зустрічати чоловіка, який говорив би про світ — про те, що це таке, і про те, як він став таким, яким є, і яким, на його думку, стане в майбутньому, — так, як інші знайомі чоловіки говорили про роботу, приятелів і вихідні на морі.

З Чако Марґарет-кочамма почувалася так, наче її душа вирвалася поза вузькі межі рідного острова на безкраї, геть незвичні для ока простори його країни. З ним їй здавалося, ніби їм обидвом належить цілий світ: онде він лежить перед ними, немов розтята жаба на анатомічному столі, і жде не діждеться, щоб вони взялися його досліджувати.

У той рік, що минув від знайомства з Чако до їхнього весілля, Марґарет-кочамма відкрила у собі щось подібне на чари й іноді почувалася життєлюбним джином, якого нарешті випустили з пляшки. Либонь, вона просто була ще замолода, щоб збагнути: насправді те, що уявлялося їй любов’ю до Чако, було просто обережним, боязким сприйняттям самої себе.

Що ж до Чако, то Марґарет-кочамма стала для нього першою у житті подругою. Не просто першою жінкою, з якою він спав, а першою справжньою приятелькою. Найбільше Чако припала до вподоби її самодостатність. По суті, нічого, мабуть, особливого для пересічної англійки, але для Чако то було щось виняткове.

Йому страшенно подобалося, що Марґарет-кочамма за нього не чіплялася. Що вона не була впевнена у своїх почуттях до нього. Що він до останнього дня так і не знав напевне, вийде вона за нього чи не вийде. Ще йому подобалося, як вона, прокинувшись зранку, сідала оголена у його ліжку, і її довга біла спина різким рухом, ніби на шарнірах, відхилялася від нього; далі вона зиркала на годинник і діловито, на свій манір, казала: «Ого, мені вже треба йти». Подобалося, як вона щоранку, погойдуючись, їхала велосипедом на роботу. Подобалося, що у них багато на що різні погляди. В душі він неабияк тішився, коли вона час від часу вибухала обуренням через його занепадництво.

Чако був вдячний за те, що вона не хотіла про нього піклуватися. За те, що не пропонувала поприбирати у нього в кімнаті. За те, що не мала наміру бути йому дбайливою квочкою-доглядальницею. Він дедалі сильніше залежав від Марґарет-кочамми якраз через те, що вона від нього не залежала. Обожнював її за те, що вона не обожнювала його.

Про рідних Чако Марґарет-кочамма знала дуже небагато. Про них він говорив рідко.

Правду кажучи, впродовж прожитих в Оксфорді років він і згадував про них доволі рідко. Дуже вже багато подій відбувалося у його житті, й Аєменем залишився страх як далеко. Ріка здавалася надто малою. Риба — надто дрібною.

Нагальної потреби підтримувати зв’язок з батьками у нього не було. У фінансовому плані стипендія Родса була вельми солідна, тож гроші з дому не були йому потрібні. Він по вуха закохався у своє кохання до Марґарет-кочамми, й у його серці не залишалося місця ні для кого іншого.

Маммачі писала йому регулярно, детально змальовуючи свою огидну гризню з чоловіком і хвилювання через майбутнє Амму. Він же рідко завдавав собі клопоту дочитати лист до кінця. Іноді й узагалі тих листів не розкривав. І ніколи не відписував.

Навіть того єдиного разу, коли він таки приїхав до Аєменема (і завадив Паппачі побити Маммачі латунною вазою, що, у свою чергу, спричинило вбивство під місяцем крісла-гойдалки), то все одно навряд чи й усвідомив повністю, як сильно зачепив тоді за живе батька, як з подвійною силою почала боготворити його мати, як несподівано розквітла вродою молодша сестра. Він приїхав і поїхав у якомусь трансі, мріючи тільки про те, щоб чимскоріше повернутися до білої дівчини з довгою спиною, яка чекала на нього.

Взимку після того, як Чако закінчив Белліол-коледж (іспити він склав далеко не найкраще), вони з Марґарет-кочаммою одружилися. Без згоди її сім’ї. І без відома