Читати книгу - "Крейдяна Людина"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
На якусь божевільну мить мені ввижається, що зараз двері відчиняться і він стоятиме на порозі, зловтішно посміхаючись.
«Зізнайся».
Та у відповідь, звісно ж, тиша. Медсестра дивиться на мене самовпевнено й легенько відчиняє двері.
— Отче Мартіне?
Я вчуваю сумнів у її голосі якраз тієї миті, коли мене обдуває крижаним вітром.
Я не чекаю. Обходжу її. Кімната порожня, вікно відчинене, штори гойдаються на вечірньому вітрі. Я повертаюся до медсестри.
— На вікнах немає захисних замків?
— У цьому ніколи не було потреби… — затинається вона.
— Ну, звісно, навіть після того, як він уже не раз вилазив крізь вікно.
Медсестра суворо дивиться на мене.
— Він виходить гуляти тільки тоді, коли його щось засмучує.
— І сьогодні його якраз щось засмутило.
— Насправді так. До нього приходив відвідувач. Після того священик був дуже збуджений. Але він ніколи не заходить далеко.
Я підбігаю до вікна і визираю назовні. Сутінки вже починають огортати все навколо тінями, але мені вдається розгледіти попереду темну масу лісу. Зовсім близько. І ніхто не побачить, куди він пішов.
— Він не здатен завдати собі шкоди, — веде далі жінка. — Зазвичай він сам повертається назад.
Я різко розвертаюся.
— Ви казали, що в нього був відвідувач. Хто?
— Його дочка.
Хлоя. Вона прийшла попрощатися. Мене сковують моторошні передчуття.
«Нічка чи дві у наметі в лісі ще нікому не зашкодили».
— Я маю здійняти тривогу, — каже медсестра.
— Ні. Треба викликати поліцію. Негайно.
Я переставляю ногу через підвіконня.
— Куди це ви зібралися?
— До лісу.
Ліс поменшав відтоді, як ми були дітьми. І це не через доросле сприйняття. Його добряче вирубали, метр за метром, аби звести нову житлову зону, яка росла швидше, ніж старі дуби і платани поруч із нею. Однак цієї ночі ліс знову здається величезним. Це темне заборонене місце, сповнене небезпек і лихих істот.
Цього разу я йду попереду, із хрускотом наступаючи на розкидані по землі галузки, а ліхтарик, якого мені позичила (неохоче) Медсестра Конгеніальність, освітлює дорогу. Кілька разів його світло вихоплює з темряви сріблясті очиці якоїсь тварини, що поспіхом тікає назад у темряву. Мені здається, що є нічні створіння і денні створіння. Попри моє безсоння і ходіння уві сні, я таки не вважаю себе нічню істотою.
— Усе добре? — шепоче позаду мене Гоппо, від чого я ледь не підстрибую.
Він наполіг, що піде зі мною. Ґев залишився в пансіонаті, аби впевнитися, що вони викличуть поліцію.
— Так, — шепочу я у відповідь. — Просто згадую, як ми в дитинстві ходили до лісу.
— Точно, — шепоче Гоппо. — Я теж.
Не розумію, чому ми шепочемо. Хто здатен нас тут почути? Ніхто, окрім нічних створінь. Може, я помилявся. Можливо, його тут нема. Може, Хлоя прислухалася до мене і поселилась у якомусь хостелі. Може…
Лісову тишу роздирає крик, від якого кров холоне в жилах. Здається, що навіть дерева здригаються, а в нічне небо, ляскаючи темними крилами, зриваються зграї птахів.
Я дивлюся на Гоппо — і ми обоє починаємо бігти, світло ліхтарика зиґзаґами вистрибує в нас під ногами. Ми відхиляємо навислі гілки і перескакуємо через коріння… Прожогом вибігаємо на невеличку галявину. Я вже бачив її раніше. У своєму сні.
Я зупиняюсь, і Гоппо натикається на мою спину. Я освітлюю ліхтариком усе довкола. На землі перед нами напнуто одномісний намет, наполовину опущений. Перед ним наплічник і купа одягу. Її немає. На мить я відчуваю полегшу… а тоді знову присвічую ліхтариком намет. Купа одягу. Надто велика. Занадто незграбна. Це не одяг. Це тіло.
Ні! Я підбігаю до нього і падаю на коліна.
— Хлоє!
Я відкидаю каптура її куртки. Її обличчя бліде, а на шиї видніються червоні сліди, але вона дихає. Уривчасто, ледь чутно, проте дихає. Не мертва. Поки що.
Ми прибігли якраз вчасно, і нехай я хочу знайти його, подивитися йому у вічі, із цим доведеться зачекати. Зараз найважливіше подбати про Хлою. Я повертаюся до Гоппо, який стривожено чекає на краєчку галявини.
— Треба викликати «швидку».
Він киває, виймає телефон і супиться.
— Поганий сигнал. — Та все одно прикладає його до вуха…
…Аж раптом його більше немає. Ані телефона, ані вуха. Там, де воно було, тепер зяюча кривава дірка. Я бачу, як зблискує сталь, струменем б’є темно-червона кров, а потім його рука спадає до пояса, тримаючись на кількох клаптях волокнистих м’язів.
Я чую крик. Не Гоппо. Він дивиться на мене безмовно, а тоді з гортанним стогоном падає на землю. Це я волаю.
Отець Мартін переступає розпростерте тіло Гоппо. В одній руці він тримає сокиру, блискучу й заляпану кров’ю. Зверху піжами він одягнений у робочий комбінезон.
«Він був одягнений у робочий комбінезон і накульгував».
Він тягне одну ногу, важким кроком підступаючи до мене. Його дихання уривчасте, його обличчя витягнуте і ніби воскове. Він скидається на ходячого мерця, лишень його очі напрочуд живі й палають таким світлом, яке мені випадало бачити тільки раз. У Шона Купера. Його очі горять божевіллям.
Я насилу підводжуся. Усі нервові закінчення спонукають мене тікати. Та хіба я можу покинути Хлою і Гоппо? Я навіть не знаю, скільки часу залишилося Гоппо до того, як він спливе кров’ю.
Мені вчувається, ніби десь далеко завивають сирени. Може, то лише моя уява. Та з іншого боку, якщо мені вдасться його заговорити…
— То ви збираєтесь усіх нас повбивати? Хіба вбивство — не гріх, отче?
— «Той, хто згрішив, той мусить померти. Праведність зостанеться з праведним, а гріховність з грішником»[22].
Я не відступаю, хоча коліна підломлюються вже від самого погляду на блискуче лезо його сокири, з якого скрапує кров Гоппо.
— То це тому ви хотіли вбити Ханну Томас? Бо вона була грішницею?
— «Задля повії можна зубожіти до куска хліба, тим часом як замужня на дороге життя полює. Чи ж можна в пазуху вогню набрати так, щоб одежа не згоріла?»[23]
Шаленець наближається, ушкоджена нога загрібає опале листя, а сокира хилитається в його руці. Це те саме, що намагатися завести розмову з біблійним Термінатором. Утім, я відчайдушно, вже охриплим голосом, веду далі:
— Вона носила під серцем вашу дитину. Вона кохала вас. Невже для вас це нічого не важило?
— «Коли твоя рука або нога стає тобі причиною падіння, відітни її і кинь геть від себе: ліпше тобі ввійти в життя одноруким чи кульгавим, ніж з обома руками чи з обома ногами бути вкинутим у вогонь вічний»[24].
— Але ви не відрубали свою руку.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крейдяна Людина», після закриття браузера.