Читати книгу - "Крейдяна Людина"

— Не пригадую, щоб у тій справі були ще якісь підозрювані.

— Бо їх і не було.

— Чому?

— Навіщо шукати ще когось, якщо вже є вбивця, який, до всього, мертвий. Дуже зручно, не треба витрачатися на суд. До того ж із таким описом далеко не зайдеш.

Він має слушність. Це навряд чи допомогло б.

— Тридцять років — то вельми багато часу. Ви ж розумієте, що можете й не дістати тих відповідей, які шукаєте…

— Розумію.

— Чи навіть гірше. Ви матимете відповіді, а вони виявляться зовсім не тими, на які ви сподівалися.

— Це я теж розумію.

Я сідаю в автівку, і мене починає трусити. Я опускаю вікно й витягую цигарки. Пожадливо прикурюю одну. Коли я йшов до Томаса, то увімкнув на телефоні беззвучний режим. Тепер, вийнявши його з кишені, бачу пропущений дзвінок. Навіть два. Ще ніколи я не був таким популярним.

Я набираю голосову пошту і прослуховую два плутані повідомлення — одне від Гоппо, інше від Ґева. Обидва повідомляють мені те саме:

«Еде, це стосовно Міккі. Вони знають, хто його вбив».

2016 рік

Вони сидять за звичним столиком, лише цього разу, як ніколи, перед Ґевом замість дієтичної коли стоїть кухоль пива.

Не встигаю я сісти з власним кухлем, як він кидає на стіл переді мною газету. Я дивлюся на заголовок статті.

ПІДЛІТКІВ ЗААРЕШТУВАЛИ ЗА НАПАД БІЛЯ РІЧКИ

Двох п’ятнадцятирічніх підлітків допитують у справі нападу зі смертельними наслідками, який скоїли на колишнього мешканця Андербері Міккі Купера (42 роки). Їх обох затримали після спроби пограбування на тому самому відтинку дороги біля річки два дні тому. Поліція розглядає можливість того, що обидва випадки між собою пов’язані.

Я пробігаю очима решту статті. Я нічого не чув про вуличні пограбування, проте останнім часом моя голова йшла обертом від інших клопотів. Я суплюся.

— Що таке? — питає Ґев.

— Тут не сказано, що ті підлітки напали на Міккі, — кажу я. — Це все тільки здогади.

Він знизує плечима.

— То й що? Усе сходиться. Під час пограбування щось пішло не так. І книжка тут ні до чого, і ті крейдяні чоловічки. Просто двоє малолітніх бандитів захотіли легких грошей.

— Мабуть. А вони знають, як тих хлопців звати?

— Я чув, що один із твоєї школи. Денні Меєрс?

Денні Меєрс. Я мав би бути здивований, але ні. Здається, людська природа уже нічим мене не здивує. А втім…

— Схоже, тебе це не переконало, — зауважує Гоппо.

— Що саме? Те, що Денні когось пограбував? Можу уявити, що він робить якісь дурниці, щоб вразити своїх друзяк. Але вбивство Міккі…

Я сумніваюся. Це надто передбачувано. Занадто просто. Ніби нас намагаються пошити в дурні. Щось не дає спокою моїм думкам.

«На тому самому відтинку дороги біля річки».

Я хитаю головою.

— Упевнений, що Ґев має рацію. Це найбільш імовірне пояснення.

— Нинішні діти, еге ж? — Каже Гоппо.

— Угу, — повільно промовляю я. — Не знаєш, чого від них чекати.

Усі мовчать. Тиша затягується. Ми цмулимо пиво.

Нарешті я кажу:

— Міккі страшенно розізлився б, якби почув, що його називають «колишнім мешканцем Андербері». Закладаюся, він сподівався щонайменше на «успішного рекламника».

— Це точно. Ну, «колишній мешканець», напевно, не найгірша лайка, якою його обзивали, — каже Ґев, а тоді супить брови. — Досі не можу повірити, що він заплатив Хлої, щоб вона за нами шпигувала. Та ще й надіслав нам ті листи.

— Думаю, він просто хотів присмачити свою книжку, — відказую я. — А листи — це такий сюжетний хід.

— Що ж, Міккі завжди вмів вигадувати історії, — завважує Гоппо.

— І копирсатись у всякому лайні, — додає Ґев. — Сподіваймося, що це вже скінчилося.

Гоппо підіймає свого кухля.

— За це я вип’ю.

Я тягнуся до свого кухля, але мабуть, я аж надто заглиблений у свої думки. Моя рука штовхає кухоль — і він перекидається. Я встигаю схопити його перед тим, як він розіб’ється об підлогу, але пиво випліскується і хляпає Ґеву на коліна.

Ґев лише відмахується.

— Не хвилюйся.

Він обтрушує джинси, зчищаючи розлите пиво. Я вкотре дивуюся, наскільки контрастують його сильні руки і худющі слабкі ноги.

«Сильні ноги».

Слова зринають у моїй голові, зовсім не очікувані слова.

«Він обдурив їх усіх».

Я підводжуся так рвучко, що мало не перекидаю два інші кухлі.

«Я знаю, що вони інколи там зустрічалися».

Ґев підхоплює свого кухля.

— Що за чортівня?

— Я мав рацію, — кажу.

— Стосовно чого?

Витріщаюся на них.

— Я помилявся, але я мав рацію. Знаю, це звучить як божевілля. У це важко повірити, але… усе сходиться. Дідько. Геть усе сходиться.

«Диявол, який ховається під маскою. Зізнайся».

— Еде, що ти маєш на увазі? — цікавиться Гоппо.

— Я знаю, хто вбив Вальсову Дівчину. Елізу. Я знаю, що з нею сталося.

— Що?

— Божа кара.

— Я казала вам по телефону, містере Адамс. Час відвідин уже минув.

— А я казав вам, що мушу його побачити. Це важливо.

Медсестра — та сама огрядна сувора на вигляд жіночка, яка зустріла мене минулого разу, — підозріливо дивиться на нас трьох (Гоппо і Гладкий Ґев наполягли, що підуть зі мною. Стара банда. Остання пригода).

— Питання життя і смерті, я так розумію?

— Так.

— І воно не може зачекати до ранку?

— Ні.

— Отець Мартін навряд чи кудись утече.

— Я б не був такий упевнений.

Вона якось по-дивному на мене витріщається. І тут до мене доходить. Вона знає. Вони всі знають, але ніхто нічого не каже.

— Мабуть, виглядає не дуже добре, — кажу я, — коли ваші пацієнти втікають? Коли ви знаходите їх десь в околицях пансіонату? Усе-таки краще це замовчати. Особливо якщо хочете, щоб церква й далі вас фінансувала.

Медсестра примружується.

— Ви ходіть зі мною. Ви двоє, — вона тицяє пальцем у Гоппо і Ґева, — чекайте тут. — Жінка кидає мені роздратований погляд. — П’ять хвилин, містере Адамс.

Я рушаю за нею коридором. Зі стелі падає різке флуоресцентне світло подовгастих ламп. Удень пансіонату ще сяк-так вдається прикидатися чимось більшим за звичайну лікарню. Але не вночі. Бо в цьому закладі немає ночі. Тут завжди світиться й завжди чути якісь звуки. Зітхання і стогони, рипання дверей та шаркання капців по лінолеуму.

Ми підходимо до дверей отця Мартіна. Медсестра Конгеніальність востаннє кидає мені застережний погляд і показує п’ять пальців перед тим, як постукати.

— Отче Мартіне!