Читати книгу - "Франческа. Володарка офіцерського жетона"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ну що, помирилися? — спитала Франческа.
У відповідь ми почули тільки сопіння.
— Маковскі навколішки попросив прощення? — поцікавився я.
— Так, але вона… — почав було Льолєк.
— Дурко! Йолоп! — перебила його Сара.
І тут я не витримав.
— Знаєте що? Ви ось тільки не ображайтеся, добре? Учора у Флориді загинуло сімнадцять осіб[63]. Школярі й дорослі. У когось із них учора був перший поцілунок. А хтось збирався із духом, щоб поцілувати кохану людину, і не встиг. І вони вже ніколи не кохатимуть. Ніколи. А ви тут дурнею мучитесь. Кохайте сьогодні. Поки можете.
Я махнув рукою і вийшов із кухні.
Сара і Льолєк перенесли вечерю на завтра.
* * *
Я вже писав, що життя сателіта, на жаль, не вічне. Ресурс роботи коштовного космічного апарата обмежений кількома чинниками, а саме:
1) елементами живлення, або акумуляторними батареями, які заряджаються від сонячних панелей;
2) прогресом і розвитком технологій, що загалом закономірно;
3) а ще завжди може відмовити якась життєво важлива підсистема.
Та головним фактором завжди був запас пального для маневрових двигунів. На супутник, а точніше на його траєкторію, впливає багато зовнішніх чинників: тяжіння Землі, Місяця й Сонця, власний кінетичний потенціал тощо. Відповідно, супутник потрібно «повертати на місце», тобто коригувати його траєкторію та орієнтацію в просторі — чим ми з Франческою, власне, щодня й займаємося. Залежно від маси, швидкості й типу орбіти супутника, він потребує корекції кожні п’ять-десять днів, інколи частіше, хоча деякі супутники ми можемо не рухати місяцями.
І щоразу, як ми вмикаємо двигуни на орбіті, запас пального — а це переважно гідразин або інертні гази — невпинно знижується. Коли запас пального використано, супутник утилізують. Або на рештках пального зводять із орбіти і топлять в океані, або відводять у так звану «зону захоронення» — там ми нещодавно поховали бідолашного Містера Щасливчика.
Не всі супутники, звісно, використовують реактивні двигуни для корекції. Реактивну тягу використовують тільки великі й важкі супутники. Для малих, вагою від півтони й менше, є також і «пасивні» системи корекції, як‑от гравітаційні (використовують спеціальну штангу) і магнітні (з великим постійним магнітом і гістерезисним стержнем). Є й «активні» системи, які використовують гіродини (маховики), але зараз не про це.
Отже, пальне колись має закінчитися. Коли у вашій машині закінчується пальне, ви їдете на заправку. Літаки заправляють на аеродромах, однак існує й заправка в повітрі. Логічно було б придумати для супутників щось подібне і в космосі.
І придумали!
Інженер Нет Джіл (Nat Gill), головний розробник системи «Kodiak», разом із технологами Центру Ґоддарда (Goddard Space Flight Center) у містечку Ґрінбелт, що в штаті Меріленд, почав роботу над цією системою п’ять років тому в партнерстві з Програмою внутрішніх досліджень Центру Ґоддарда. Програма, старт якої очікується 2020 року, носить тепер назву Restore-L. Раніше вона була відома як Reconfigurable Solid State Recovery Lidar, або GRSSLi.
Суть програми полягає в тому, що до супутника, який потребує дозаправлення, підлітає сервісний космічний апарат, за допомогою системи «Kodiak» (а це частина проекту Restore-L) цей сервісний апарат знаходить свою ціль, вирівнює курс паралельно до орбіти супутника-клієнта, підходить до нього на відстань близько п’яти футів (!), вирівнює швидкість із точністю до однієї тисячної долі і спеціальним маніпулятором захоплює й утримує сателіт. Іншим маніпулятором апарат обслуговує й заправляє супутника-клієнта.
Весь фокус у тому, що:
1) ця програма цілком автоматична, хоч процес і контролюють оператори (такі, як ми з Франческою) та спеціаліст із дозаправлення;
2) сервісний заправник може продовжити термін служби супутників, навіть таких, що не були розроблені для обслуговування на орбіті;
3) теоретично сервісний заправник може здійснювати дрібний ремонт (наприклад, полагодити пошкоджене сопло Містера Щасливчика).
Restore-L може допомогти супутниковим операторам знайти нові, ефективніші способи управління своїми флотами за допомогою системи «Kodiak» і мати більше прибутку від початкових інвестицій.
А ще програма Restore-L може, в принципі, допомогти з утилізацією орбітального сміття.
Але роботи нам із напарницею привалить стільки, що хай бог милує.
Запускатиметься новий заправник на низьку навколоземну орбіту (LEO) — це така умовна сфера на висоті до 2000 кілометрів, а першими клієнтами стануть державні супутники.
До речі, тепер є й інші проекти апаратів для орбітального обслуговування супутників. Один із таких проектів розробляють і в Україні.
* * *
— Джорджіо, caro mio, як ти можеш їсти цю квасолю?! — Франческа з жалем дивилась, як я їв зелену довгасту квасолю із палтусом, запеченим у духовці.
— Чудова смачна квасоля, я її ще притрусив копченим чілі й морською сіллю. Хочеш?
— Хочу! — сказала дівчина. — Я люблю рибу! Ой, тільки ти будеш геть голодний! Диви, як ти схуд!
Це були абсолютно безсоромні й неприховані лестощі, але мені стало приємно.
— Та нічого, я із жадібності аж два шматки загріб, мені й так забагато. Поділюся з тобою! — я вділив напарниці шматок риби і зверху додав квасолі.
Я люблю рибу. Дивно, що я бурят-монгол, а люблю рибу. Східні бурят-монголи, вирослі в безкрайніх степах, досить прохолодно ставляться до всього, що плаває у воді. Мій наґаса[64] не їв узагалі ніякої риби. Він називав її «лусууд хорхай», що в перекладі означає «водяний хробак». Делікатесних крабів, креветок і раків монголи взагалі називають «водяними цвіркунами», а про мушлі, кальмари та інші устриці степовий народ і чути нічого не хоче.
А от я дуже люблю морепродукти. М’ясо, в принципі, теж люблю.
— Ти ж монгол, а не сицилієць, — сказала Франческа, напихаючись палтусом. — Звідки така пристрасть до риби?
— Не знаю, — знизав я плечима. — Знаєш, а я щасливий, що ми живемо біля океану. Мені б уже було важко переїхати вглиб країни. Я так звик до моря…
— Тут в Айдахо є місця, дуже схожі на твій Великий Степ!
— Я знаю, cara mia, там багато наших живе. Вівці держать. Завжди є свіжа баранина й молочні продукти.
— Баранина! Я люблю баранину! — ворушачи густими вусами, приєднався до розмови старший офіцер Баррел. — Особливо печену ногу з часником!
— Угу, — сказав я, проковтнувши слину.
— Джорджіо, а ти можеш барана… ну, той?.. — спитав Баррел.
Я помовчав кілька секунд, а потім тихо сказав:
— Можу.
— Ой, справді? — Франческа зробила круглі очі.
— Справді.
У бурят-монголів є звичай — до певного віку хлопчаків і дівчаток виховують однаково. Без поблажок, але й не дуже строго. Хлопчаки стають юнаками тоді, коли вперше беруть участь у кінних перегонах під час літніх ігрищ — «Эрын гурбан наадан» («Три ігрища мужів»), або «Их Наадам» (Великі Ігрища). Юнак стає чоловіком тоді, коли заріже барана, зніме шкуру й правильно розбере тушу. Суворі умови життя у степу вимагали подібних знань — це частина тисячолітньої культури мого народу.
Долучити мене до нашої культурної спадщини наґаса вирішив того літа, коли мені виповнилося тринадцять. Ми поїхали до родичів в улус Едермеґ, що стояв посеред степу на річці Кижинґа. Дядько Базарсада приготував барана. Бідолашний лежав на спині зі зв’язаними ногами. Наґаса тицьнув мені в руки гострий і вузький хутаґа (бурятський ніж) і коротко сказав:
— Тут голи! — гострим, як бритва, ножем я виголив вузьку смужку під грудиною.
— Роби надріз завширшки з долоню.
Гостре лезо з хрустом розрізало шкуру. Вона розійшлася, відкривши шар внутрішнього
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Франческа. Володарка офіцерського жетона», після закриття браузера.