Читати книгу - "Серце гріє"

Птах розправив широкі крила й зник у яскраво-синьому небі. Потяглися години очікування. Сонце, стомлене від власного жару, поповзло до заходу, червоніючи від сорому за випалену землю. Вулиці поступово оживали. Затупотіли черевики й босі ноги, застукотів посуд, який виставлявся на столи в очікуванні вечері, затріщали печі, обсмажуючи тонкі коржі. Птахи спершу боязко, а далі, поступово набираючи сили, обмінювалися трелями. Засипані піском, розплавлені променями легені міста повільно наповнювалися охололим вечірнім повітрям.

Альрауне сиділа біля вікна, замислено дивлячись на рожевуваті дахи.

— Про що замислилася?

Дівчина очужіло прокреслила на курному підвіконні смужку.

— Люди часто думають про те, навіщо вони?

— У якому сенсі? — майстер опустився на циновку біля Альрауне.

— Ну, навіщо вони живуть? Дивися, — вона повернулася до столика та вказала на мідний глечик із ввім’ятим боком: — Ця посудина потрібна, щоб у ній зберігати воду. Ця подушка — щоб зручніше сидіти. Все потрібно для чогось. А навіщо я? Мене ж зробили навіщось, але якщо я не знаю, для чого, як зможу виконати це?

Майстер підвівся й узяв до рук глека.

— Він порожній. У ньому нема води. А глечик є. Якби він був потрібен тільки для води — як би він міг існувати окремо?

Вен повернувся до вікна й змахнув з кам’яного отвору жменю піску.

— Навіщо, по-твоєму, пісок? У ньому майже нічого не росте, він тільки нагрівається від сонця й холоне під місяцем. Правда, у ньому варять каву, але тобі не здається, що величезна пустеля, засипана піском, на якому можна тільки варити каву, — це забагато?

— Значить, люди — як пісок? У них нема рації і їх так багато? — Альрауне вимовила це так серйозно, з насупленими бровами, що майстер не втримався від сміху.

— Щось таке. Кожен знаходить своє призначення самотужки.

— І ти знайшов?

— Це складне питання, — Вен простягся на циновці, підклав під голову вишиту подушку. Синці відразу відгукнулися тягучим болем. — Я не надто замислювався над цим. Мені просто подобається жити заради самого життя. Іноді, звичайно, воно буває сущою гидотою, але часом здається чудовим. Життя — це неоране поле можливостей. Ти можеш стати ким хочеш і коли хочеш. Можеш робити, що хочеш, і, відповідно, у деяких випадках платити за свої вчинки здоров’ям, — майстер вдихнув, повернувся на спину й тільки потім видихнув. Пом’яті ребра зарипіли, підтверджуючи правоту сказаного. — Тож я думаю, що сенс життя в тім, аби просто жити. І бажано отримувати від цього задоволення.

— Просто жити… — протягла Альрауне. — Не знаю. Якщо це пасує людям, може, й мені підійде. Але я ж не людина.

— Дурниці. Що таке людина? Двоє очей, ніс, дві руки, дві ноги, рот і все інше? Думаєш, для того, щоб бути людиною, досить народитися від жінки? По-твоєму виходить, що людина — це як печатка, що ставиться на кожному, хто з’явився на світ у звичайний спосіб, і цього досить. Стрига, яка на тебе напала, колись народилася на світ у нормальній сім’ї. Її хтось виховував, хтось про неї піклувався — і що? Те, що ти побачила в підвалі притулку, було дуже схоже на людину? Тобі не спадало на думку таке: якщо можна зіпсувати свою суть до такого стану, що перестаєш бути людиною, то напевне можна й стати нею? Якщо для тебе так важливо бути людиною — будь нею.

— Але як нею бути?

Відповіді майстра завадив сокіл, який спустився з потемнілого неба. Вен не виявив сліду магії чи алхімії, тому дістав записку. Протагор писав, що документи й частина грошей будуть готові завтра до світанку. Запропоновані п’ять відсотків його не задовольняли, хлопчисько вимагав десять. Так, це було страшенно схоже на Протагора.

Однак належало вжити деяких заходів безпеки, тому щойно стемніло, майстер звелів дівчині залишатися в номері, а сам подався до будинку драгомана. Колись тут жив посередник між півднем і північчю, людина, завданням якої було збереження миру між двома культурами. Останній драгоман міг упоратися зі своїми обов’язками надто добре — сторони так легко знаходили загальну мову, що зненацька вирішили, начебто можуть обійтися без його послуг. А оскільки в драгомана була не тільки влада, але й певна кількість вояків, проблему вирішили з південною вишуканістю — одного разу вранці ані драгоман, ані члени його сім’ї, ні навіть слуги просто не прокинулися.

Селитися в будинку після таких подій ніхто не зважувався, тому він занепадав доти, поки хтось із Венових колег не вирішив, що кепська слава будинку і його розташування осторонь центральних доріг можуть добре прислужитися. Звідтоді тут ділили награбоване й періодично вирішували суперечки, внаслідок чого на потрісканих сходах час від часу знаходили трупи з перерізаним горлом. Поважні громадяни обходили дім за версту, барди присвячували пісні проклятому дому, де оселилися примари, а міська варта його впритул не помічала — сліпив блиск золотих монет, якими за цю неуважність сплачували.

Нинішньої ночі будинок був зовсім порожній. Вен тричі все перевірив — жодного сліду магії, пасток чи живих істот. Пил старої руїни не тривожили вже тижнів зо два — і це майстра цілком влаштовувало.

Заспокоєний Вен повернувся в номер. Там він поправив вовняну ковдру на сонній дівчині й дозволив собі години зо дві подрімати перед далекою дорогою.

VI

Ранок у містах на півдні починається раніше, ніж сходить сонце. Ледь східний край неба за горами світлішає, змінюючи темно-синій на синій, розчиняються двері храмів, випускаючи назовні перші вранішні звуки — скреготіння мітел і віників по плитах міських вулиць. Потім у діалог із двірниками ненадовго вступають собаки — доти, поки черевик господаря, кинутий навмання сонною рукою, не перериває їхнє схвильоване дзявкання. За собаками прокидаються птахи й голосним гомоном, натужним від необхідності накричатися зараз, поки сонце не підняло вогненного ока над обрієм, будять місто.

Коли прокинулися птахи, майстер і Альрауне вже прямували містом, мерзлякувато загортаючись у куртки. Місцевий одяг мандрівники покинули просто в готелі — замість чайових юному портьє. Альрауне, цокаючи зубами, поцікавилася, чому ніхто не здогадався купити куртки тепліші, а майстер пообіцяв їй, що до полудня, коли місто залишиться далеко позаду, їй захочеться замість куртки сорочку, а то й тонку хустину, аби лишень стало не так спекотно. Дівчина повірила йому на слово, хоча Вен відчував, що така покірливість утримається в ній ненадовго. У дівчинці з великої пустелі починав прокидатися характер.

Перед виходом, скоряючись незвичному бажанню потішити іншу