Читати книгу - "Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»"

Проте Наркомос це не влаштовувало. У новообраному президенті академії радянські керманичі бачили передусім «класового ворога». Василенку пригадали його членство в партії кадетів, виконання обов'язків голови та посаду міністра закордонних справ й освіти Ради міністрів Української Держави за гетьмана. Цього було достатньо, аби Раднарком, формально спираючись на норму нового статуту, кандидатуру Василенка не затвердив та наполіг на повторних виборах голови ВУАН. Академія погодилась на перевибори, але вчинила по-своєму. У жовтні 1921 р. знову таємним голосуванням на Спільному зібранні були підтверджені результати липневих виборів, причому навіть із більшою перевагою голосів.

Демарш академії не залишився непоміченим. Наркомос на результати виборів не зважив, затвердження не відбулось. Навпаки, у листопаді спеціальним листом до ВУАН нарком освіти Гринько прозоро натякнув, що академія не справляється із тими завданнями, які стоять перед нею в «добу великої революції», і що таке нехтування «бурхливим струменем життя працюючих мас» може позначитись на забезпеченні її положення як центральної науково-дослідної установи України. Нарком фактично погрожував непоступливим вченим. Ситуацію намагались розхитати і зсередини: в кулуарах активно велись розмови про Кримського як про можливого президента.

Зрештою, лише в лютому 1922 р. вдалось «продавити» рішення про переобрання голови-президента та президії ВУАН. Крапку в протистоянні поставив сам М. Василенко. Незважаючи на вмовляння присутніх, він оголосив про відмову від повноважень президента, підкресливши, що йде з посади не з власної волі.

Вибрати нового президента виявилося справою нелегкою. З одного боку, президентом мав стати авторитетний вчений і добрий організатор науки, з іншого — його кандидатура мала влаштувати владу. Втім, пристосовуючись до вимог влади, вчені, попри все, ретельно дотримувались демократичних принципів виборів голови-президента, докладно розписаних ще в статуті 1918 р. Зрештою, після кількох тижнів консультацій та обговорень із другої спроби наприкінці березня 1922 р. більшістю голосів на голову-президента було обрано академіка О. Левицького.

Головувати йому довелось недовго: у травні 1922 р. 73-річний О. Левицький помер. Навчені попередніми виборами, вчені цього разу дуже швидко дійшли згоди. Попри те, що були висунені кандидатами семеро осіб, шестеро з них балотуватись не погодились. У списку на голосування залишився один віце-президент ВУАН Володимир Липський, який і був обраний у червні 1922 р. та невдовзі благополучно затверджений Наркомосом. Липський перебував на посаді президента ВУАН до 1928 р., коли був змушений подати у відставку через тиск, який чинила на нього влада.

Із середини 1920-х рр. до певної міри покращилось матеріальне забезпечення науковців, нарешті більш-менш регулярно стали виходити академічні періодичні видання, з'явились нові науково-дослідні інституції. У цілому в Україні наукові дослідження інтенсифікувались. Бажаючи проводити наукову працю на батьківщині, до України із еміграції стали повертатись учені. У березні 1924 р. до роботи у ВУАН став академік Михайло Грушевський, який спромігся за короткий термін розбудувати Історичні установи ВУАН. Ці установи об'єднували півтора десятка комісій історичного профілю та науково-дослідну кафедру історії України, до них були залучені як постійні, так і нештатні співробітники, понад 200 осіб з усієї України. Переїжджали до радянської України й західноукраїнські науковці. Приміром, 1926 р. у Харкові одну з кафедр Геодезичного інституту очолив колишній професор Вищого педагогічного інституту ім. Драгоманова у Празі, видатний географ та картограф Степан Рудницький. Наступного року він організував та очолив Український науково-дослідний інститут географії і картографії, а 1929 р. був обраний академіком.

Водночас влада робила чергові кроки щодо контролю над ученими та їхніми контактами, передусім закордонними. Для того щоб виїхати за кордон у відрядження, потрібно було докласти чималих зусиль. Академічним працівникам, наприклад, крім підтримки Спільного зібрання ВУАН треба було домогтись дозволу Укрнауки (у віданні цього органу Наркомосу перебували всі науково-дослідні інституції УСРР). Дозвіл цей давався лише після розгляду питання у секретаріаті ЦК КП(б)У або навіть на політбюро ЦК, а це передбачало кількаразове відвідування урядових установ із відповідними клопотаннями. Навіть президент ВУАН академік В. Липський, попри свій статус, у травні 1925 р. писав, що не розраховує на закордонне відрядження, бо не може «49 разів бути в Наркомосвіті плюс 13 разів десь у другому місці, як зробив [акад.] Μ. М. К[рилов]», а без кількаразових відвідин Наркомосу в Харкові годі було й сподіватись на дозвіл.

До деяких українських учених (переважно гуманітаріїв) більшовики ставились із упередженням і дозволу на виїзд на давали, незважаючи на численні офіційні запрошення від закордонних поважних наукових інститутів та дослідників. Зокрема, було відмовлено у закордонному відрядженні для участі в VI Міжнародному конгресі істориків в Осло Академіку Михайлу Грушевському та професору Михайлу Слабченку — навіть попри те, що обидва були включені до складу радянської делегації на конгрес.

З іншого боку, приїзд закордонних учених до України також знаходився під контролем більшовиків. Саме урядовці визначали, хто і до кого може приїхати, а хто — ні, а під час візитів коло спілкування гостей намагалися всіляко обмежити. Приїзд однієї із таких делегацій яскраво описав у своєму щоденнику Сергій Єфремов. 2 вересня 1925 р. він занотував: «Огидна метушня із „закордонною делегацією“ все ще тягнеться. Вчора її возили до Преображення, в дім одпочинку. Делегації одинадцятеро чоловіка, а „почту“ десятків з п'ять. Пансіонерам з дому відпочинку наказано було не турбувати гостей зайвими запитаннями, взагалі не розпускати язика, навіть записочки роздано з питаннями, які можна ставити. Всі інші заборонено. Потім наїзжа сарана з'їла обід, приготований для аборигенів, і на автомобілях покотила собі до Києва».

Із осені 1924 р. знову актуалізувалось бажання уряду реформувати ВУАН, бо, мовляв, вона продовжувала своє існування «в рамках традиційної чистої науки, відокремленої від проблем сучасного економічного, соціального й політичного життя». Чергові перетворення мали бути проведені під гаслом «Наука є підпорою пролетаріату в боротьбі за визволення». Втім, запропоновані згори зміни ВУАН підтримувати не збиралась і, навпаки, висунула свої вимоги до уряду, чим вчергове роздратувала своєю непоступливістю більшовицьких керманичів. У хід пішли різні методи переконання, зокрема кулуарні. На фоні начебто публічних обговорень структурних реорганізацій ВУАН на пленумах Укрнауки мали місце напівтаємні обіцянки влади сприяти тому або тому вченому в обмін на певну поступливість та підтримку вигідних Наркомосу рішень, підбурювання одних науковців проти інших, зіштовхування їх між собою. Саме так було із роздмухуванням протистояння між академіками Агатангелом Кримським та Сергієм Єфремовим з одного боку та Михайлом Грушевським і Павлом Тутковським — з іншого.

У березні 1927 р. синусоїда тиску на вчених знов пішла вгору. На політбюро ЦК директивно було ухвалено реорганізувати ВУАН впродовж наступних трьох місяців. Форсування ухвалення нового статуту з боку Наркомосу, як і