Читати книгу - "Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій"

уникали найкоротшого шляху — генерального наступу на Рурський басейн і промислові центри західної Німеччини. Іншим варіантом була Південна Європа. Союзники вважали СРСР значно слабкішим противником, ніж Німеччина. Ще 19 жовтня 1939 р. в Анкарі сторони підписали англо-франко-турецький договір, що складався з політичної та воєнної конвенцій. Генеральні штаби країн-підписантів вивчали можливості завдавання авіаційних ударів по об’єктах нафтової промисловості СРСР на Кавказі. У разі залучення на свій бік Румунії та Югославії союзники не виключали можливості відкриття другого фронту на півдні України, як колись було наприкінці 1918 р.

Такий вектор політики союзників цілком відповідав інтересам ОУН. Українські націоналісти дуже сподівалися, що європейські держави планують десантну операцію на чорноморському узбережжі УРСР і що в складі експедиційного корпусу знайдеться місце й для них. На підставі переговорів із політичними та військовими колами Франції паризькі діячі ОУН сподівалися, що дозвіл на організацію українського легіону надійде безпосередньо перед початком розгортання військ союзників у Причорномор’ї. Кадровою основою для українського формування мали стати вояки, що служили в Іноземному легіоні та маршових полках. За розрахунками УНС, чисельність українського легіону у Франції могла досягнути рівня бригади, а в Україні він міг стати зародком повноцінного національного війська[26]. Продовжуючи традицію перших визвольних змагань, лідери УНС пропонували назвати майбутнє військове формування «Українські січові стрільці». На початку березня 1940 р. українське питання неочікувано порушили на пленарному засіданні французького парламенту. Колишній прем’єр і міністр закордонних справ П’єр-Етьєн Фланден заявив, що Україна входить до складу Радянського Союзу як окрема республіка, котра, згідно з Конституцією СРСР, має право на добровільний вихід із нього й проголошення суверенітету.

Якби англо-французька інтервенція в СРСР відбулася так, як цього бажали в ОУН, історія України в Другій світовій війні могла піти зовсім іншим шляхом. Місцем проголошення Акта відновлення Української Держави міг стати не Львів, а Одеса, й у тексті декларації ішлося б не про А. Гітлера, а про Е. Даладьє з Н. Чемберленом. Однак із певних причин плани відкриття другого фронту в Причорномор’ї так і залишилися на папері.

По-перше, британські аналітики сумнівалися в можливості втримати ситуацію в Україні під контролем. На їхню думку, загальнонаціональне повстання, спровоковане союзницькою інтервенцією, швидше за все, призвело б до захоплення України Німеччиною. Відсутність консенсусу між польськими та українськими емігрантами загрожувала тим, що останні могли вдатися до гри на суперечностях між протиборчими коаліціями замість того, щоб цілком покладатися на союзників. Британці вважали, що перехід України під прямий контроль Німеччини (замість того, щоб отримувати українські ресурси від Й. Сталіна) не послабить, а, навпаки, посилить гітлерівців. У зв’язку з цим британські аналітики рекомендували не чіпати Україну, а зосередитися на виведенні з ладу нафтових родовищ Кавказу.

По-друге, інтервенція в Україну була занадто складною. Без залучення Югославії та Румунії союзники могли покладатися тільки на британський флот, а Лондон дивився на перспективи плану більш скептично, ніж Париж. Зустріч Беніто Муссоліні з А. Гітлером у Бреннері в березні 1940 р. засвідчила, що Рим не залишиться нейтральним у європейському конфлікті, а можлива активізація Італії в Середземному морі становила серйозну загрозу комунікаціям, за допомогою яких планували перекидати війська.

По-третє, на початку квітня 1940 р. відбулося німецьке вторгнення в Данію й Норвегію, тому підготовані експедиційні війська союзників були спрямовані до Скандинавії, як це й передбачали ще під час радянсько-фінської війни.

Українці на захисті Франції

Уже незабаром єдиною турботою французького уряду стала протидія масштабному вторгненню німців у власну країну. Тисячі українців узяли участь у захисті Франції в травні-червні 1940 р. Сотні з них загинули, були важко поранені або потрапили в полон. Українці відзначилися в травневих боях за Фландрію: під Седаном та Амєном на рубежах річки Сомми. У червні підрозділи, які складалися з українців, воювали також на Сені, Марні, Луарі та Соні. 11-й полк Іноземного легіону вів важкі оборонні бої під Верденом. Під час прориву з оточення полк втратив три чверті особового складу. Неподалік від Нансі вояки спалили бойовий прапор, щоб той не дістався ворогові. За проявлений героїзм українців відзначали французькими нагородами. Наприклад, брати Василь і Володимир Чорні з 23-го маршового полку отримали по Воєнному хресту з бронзовою зіркою.

12 червня прем’єр-міністром Франції було призначено маршала Ф. Петена. Новий уряд одразу почав шукати шляхів виходу з війни, і 22 червня Франція капітулювала. Невдовзі в місті Віші було створено уряд Французької держави, який контролював південь країни й колонії. Північні та західні регіони Франції опинилися під німецьким управлінням. Серед військ, які доостанку не здавалися й чинили опір під Ліоном і Греноблем, був сформований нашвидкуруч у червні 1940 р. маршовий батальйон іноземних добровольців із Сатоне, у якому опинилося чимало українців. Батальйон відступив на південь, до Середземного моря. 8 липня, уже після капітуляції Франції, українські вояки з цього та інших підрозділів встановили в муніципалітеті Пейньє (департамент Буш-дю-Рон) пам’ятний камінь із тризубом на згадку про перебування тут 900 українців-легіонерів. Наприкінці літа 1940 р. усі українські вояки, які уникнули полону, були демобілізовані колабораціоністським урядом Віші.

У зв’язку з поразкою Франції, польський еміграційний уряд переїхав до Лондона. Натомість уряд УНР, як і восени 1939 р., евакуюватися не зміг. Українські національні організації Франції, хоч і продовжили діяти, однак зазнали репресій. Припинили видавати газети «Тризуб» і «Українське слово». У вересні 1940 р. німецькі окупанти заарештували О. Шульгина (його разом із сином Ростиславом тримали в ув’язненні до 18 квітня 1941 р.). В. Прокопович деякий час перебував на території Віші, а згодом повернувся до Парижа. Наприкінці січня 1941 р. він написав міністрові внутрішніх справ Польщі С. Коту листа, у якому просив допомогти виїхати з Франції та підтримати матеріально діяльність уенерівського осередку. Тільки через три місяці польське міністерство закордонних справ дійшло висновку про доцільність евакуації В. Прокоповича до Лондона, однак реалізувати цей план на практиці було непросто.

Напад Німеччини на СРСР змінив зовнішньополітичні пріоритети уряду В. Сікорського. 12 липня 1941 р. В. Прокопович підписав останній документ у статусі виконувача обов’язків президента УНР. У ньому було зазначено: «Розвиток історичних подій поставив мене нині в неможливість сповняти перейняті часово на себе функції Голови Держави. Тому сим актом складаю із себе зверхню владу, повертаючи її знову на руки Панові Президентові Андрієві Лівицькому, Заступникові Голови Директорії, Головному Отаманові військ УНР». Восени того ж року В. Прокопович важко захворів і 7 червня 1942 р. помер у передмісті Парижа.

Українські емігранти у Великій Британії

Наступною після Франції ціллю гітлерівської