Читати книгу - "Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій"

було використання українського фактору. Британські спецслужби мали інформацію про те, що серед захоплених фінами в полон червоноармійців було чимало українців. Спроби завербувати деяких із них для участі в антирадянських збройних формуваннях особливого успіху не мали. Британські розвідники, які працювали з військовополоненими у Фінляндії, дійшли висновку, що на кращі результати можна розраховувати в разі залучення до агітації українських емігрантів.

У лютому 1940 р. на адресу британського керівництва надійшов меморандум під назвою «Організація українського легіону в Канаді», який підписав син гетьмана Української держави 1918 р. Д. Скоропадський. Тоді як П. Скоропадський постійно проживав у Німеччині й там здійснював свою політичну діяльність, його син знайшов прихильників гетьманської ідеї серед західних демократій. Протягом 1937—1938 рр. він здійснив надзвичайно успішну подорож до США й Канади, а із січня 1939 р. остаточно оселився у Великій Британії. Родина Скоропадських не викликала зайвих підозр у Німеччині, а з верховним головнокомандувачем Фінляндії К. Г. Маннергеймом її пов’язували близькі особисті стосунки. Не виключено, що ідейним натхненником та ініціатором меморандуму був співробітник британських спецслужб Г. Маккоу, який спостерігав за гетьманським середовищем Великої Британії ще з початку 1930-х років. Саме він лобіював поданий проект перед керівництвом британської служби МІ5.

Меморандум містив пропозицію створити в Канаді з числа добровольців української діаспори військовий підрозділ чисельністю від 1000 до 2000 осіб. Відповідальність за набір, підготовку, оснащення та перекидання до Скандинавії бійців мав узяти на себе уряд Канади. Передбачали, що командний склад легіону буде укомплектовано з колишніх військовослужбовців, а також «відпускників» канадських військових формувань. Після прибуття на місце український легіон мав перейти в оперативне підпорядкування збройних сил Фінляндії й на утримання фінського уряду. Подальше поповнення особового складу цього формування мали здійснювати за рахунок військовополонених.

У меморандумі не приховували бажання перетворити цей легіон на зародок збройних сил відродженої української держави. Зазначали, що в разі прямого зіткнення західних союзників із СРСР бійців легіону буде доцільно перекинути в Україну через Румунію, чорноморські порти або Кубань. Серед переваг пропонованого проекту для британського уряду відзначали широку соціальну базу й підтримку ідеї легіону в Канаді; безпечність використання українців у Фінляндії з точки зору британсько-радянських відносин; здобуття Лондоном авторитету й поваги в очах багатомільйонного українського народу. Меморандум давав зрозуміти, що створення легіону дозволить перехопити ініціативу в українському питанні в Німеччини, а також полегшить потенційну інтервенцію союзників у Північному Причорномор’ї.

Лобіст українського легіону Г. Маккоу запропонував відправили Д. Скоропадського до Канади для проходження військової підготовки в Кінгстонській військовій академії. Напевно, він бачив гетьманича в ролі командира цієї української бойової одиниці.

Поки дехто міркував, як замаскувати союзницьку підтримку Фінляндії, ситуація в Північній Європі встигла змінитися. Радянське командування серйозно посилило свій Північно-Західний фронт, і в середині лютого Червона армія прорвала «лінію Маннергейма». Фінський уряд почав наполегливо шукати шляхи виходу з війни. Цього разу він був готовий прийняти зухвалі вимоги Москви. Тоді ж Вища воєнна рада союзників зважилася нарешті надіслати регулярні війська до Скандинавії. Сто тисяч британських, французьких і польських солдатів планували перекинути в Норвегію до середини квітня. Передбачали, що союзницькі війська займуть Норвегію й Швецію та ізолюють Німеччину від шведських залізорудних родовищ. Близько 15 000 вояків з експедиційного корпусу мали вирушити на допомогу Фінляндії. Отже, в організації спецслужбами окремого українського легіону потреба відпадала.

У березні 1940 р. Гельсінкі стояли перед вибором: прийняти важкі радянські умови й вийти з війни або погодитися на допомогу союзників і воювати далі. Усі три країни, яким антигітлерівська коаліція запропонувала військову допомогу (Норвегія, Швеція, Фінляндія), будь-що намагалися уникнути свого перетворення на театр бойових дій Другої світової війни. Прихід союзницьких військ неминуче ставив ці країни під удар Німеччини. Отже, пропозицію союзників усі вони відхилили. 12 березня Фінляндія підписала мирний договір із СРСР, який поклав край війні.

У популярній літературі можна зустріти згадки про те, що в Зимовій війні на боці Фінляндії взяв участь український підрозділ Ю. Горліс-Горського. Документальних підтверджень цього факту знайти не вдалося. Сам Ю. Горліс-Горський у статтях «Подорожні зигзаги» та «Фінляндія. Країна скель і крицевих людей» зазначає, що прибув туди в другій половині квітня 1940 р., тобто вже після укладення радянсько-фінського миру. Утім, це не виключає можливості, що видатний письменник працював у середовищі українців-військовополонених, адже багато хто з них залишався у Фінляндії й після завершення війни.

Так само вже після Зимової війни до Фінляндії прибув уповноважений представник ОУН(м) Б. Кентржинський. Він заснував Комітет допомоги українським радянським військовополоненим та Українське бюро. Під час перебування у Фінляндії Б. Кентржинського ця країна перетворилася з неофіційного союзника антигітлерівської коаліції на неофіційного учасника блоку держав Осі. За допомогою Німеччини влітку 1941 р. Фінляндія розпочала проти СРСР «війну-продовження», тому ідея організації українського легіону на якийсь час знову постала на порядку денному. Ініціатива Б. Кентржинського зацікавила фінське керівництво, однак проти створення українських підрозділів виступили німці. Цікаво, що Фінляндія, воюючи разом із Німеччиною проти СРСР, зберігала при цьому дипломатичні відносини із США. З Фінляндії, а також через нейтральну Швецію Б. Кентржинському вдавалося підтримувати слабкий зв’язок з організаціями американських українців.

Західні союзники на порозі війни із СРСР

Поки політичні кола обговорювали можливість участі українців у війні на боці Фінляндії, у Франції тривала мобілізація. Через канцелярію УНС пройшло близько 7000 чоловіків, з яких французькі призовні комісії визнали придатними для проходження служби близько 5000. На службу до Іноземного легіону записалися голова УНС П. Заворицький і кілька провідних членів організацій, що входили до союзу.

Українці були зосереджені переважно в трьох навчальних центрах: Сатоне неподалік від Ліона, Сетфон (департамент Тарн і Гаронна) та Ле-Баркарес у Східних Піренеях. Після проходження підготовки вони потрапили до різних підрозділів Легіону. Особливо багато опинилося в 11-му іноземному піхотному полку, створеному 6 листопада 1939 р. Деякі з українських призовників потрапили не безпосередньо до легіону, а до так званих «маршових полків іноземних добровольців», створених за рішенням уряду Франції 16 вересня 1939 р. Ці з’єднання формувалися в навчальному таборі Ле-Баркарес для проходження служби жителями країни, що не мали французького громадянства. Загалом сформували три маршові полки: 21-й, 22-й і 23-й. Трьома найчисленнішими емігрантськими групами, представленими в маршових полках, виявилися іспанські республіканці, східноєвропейські євреї та українські націоналісти, що відмовилися служити в польській армії. Пізніше ветеранів маршових полків з числа іноземних добровольців уряд Франції прирівняв до вояків Іноземного легіону.

Ще під час радянсько-фінської війни Вища воєнна рада союзників розглядала плани ведення бойових дій проти німецько-радянського альянсу на інших театрах. Французи всіляко