Читати книгу - "Око ґолема, Джонатан Страуд"

— Сподіваюся, — прохрипів пан Пенніфізер, поки зелена хмара гасала туди-сюди, — що наш Плащ протримається довше за Чумне Закляття. Якщо ж ні — то боюся, Стенлі, що наступні кістяки, які тобі трапляться, будуть нашими власними.

Всередині Плаща стало вкрай задушливо. Кіті відчувала, як їй наморочиться в голові. Вона прикусила губу і спробувала зосередитися: знепритомніти зараз — означало померти.

Чумне Закляття розвіялось несподівано швидко. Зелена хмара ніби втяглася всередину, поглинувши — за браком жертви — сама себе. Щойно її моторошним світлом було залито цілий трансепт, а вже наступної миті вона пропала, й довкола знову запанувала пітьма.

Минула хвилина. З носа Кіті падали краплі поту. Все товариство, як і раніше, стояло нерухомо.

Аж тут пан Пенніфізер зненацька засміявся. То був пронизливий, майже істеричний регіт, від якого Кіті стало дибки волосся. В ньому лунали переможні нотки, що трохи виходили за межі нормального. Дівчина мимоволі відсахнулась і виступила за шатро. Проникаючи крізь нього, вона відчула поколювання, а потім — нічого. Якусь хвилину вона озиралася на всі боки, а тоді глибоко зітхнула.

— Що ж, могилу відімкнено, — сказала вона.

27

Вечоріло. Власники дрібних кав'ярень у провулках коло площі нарешті заворушилися — засвітили ліхтарі над дверима й позатягали всередину дерев’яні стільці, що цілий день стояли на бруківці. Спів вечірніх дзвонів полинув з-під чорних шпилів старого Тинського собору де спочиває вічним сном мій давній приятель Тіхо[42], й вулиці заповнилися бурмотінням пражан, які верталися додому.

Хлопець майже увесь день просидів за столиком, застеленим білою скатертиною, біля входу в пивничку, читаючи одну за одною чеські газети й дешеві книжечки. Коли він піднімав голову, перед ним розлягався чудовий краєвид Староміської площі, на яку вулиця виходила за дюжину метрів звідти; а коли опускав, бачив ще ліпше видовище: купу порожніх чашок і тарілок, завалених ковбасними шкуринками й крихтами від кренделиків — залишками його обіду.

Я сидів за тим самим столиком. На мені були величезні темні окуляри й чудернацький костюм — майже такий, як і в нього. На знак солідарності я поклав один кренделик і собі й поламав на шматочки, ніби їв його. Хоч насправді, зрозуміло, я нічого не їв і не пив[43].

Староміська площа була одним з найбільших відкритих просторів у східній частині міста: нерівна бруківка з яскравого каміння, повна пішоходів і квіткарських лотків. Зграйки птахів ліниво пурхали туди-сюди перед фасадами вишуканих п’ятиповерхових будинків; курилися тисячі димарів... Сцена була якнайспокійніша, та все ж таки щось мене хвилювало.

— Годі вже соватись! — хлопець ляснув книжкою об столик. —Я не можу зосередитись!

— Нічим не можу зарадити, — відповів я. — Нас надто добре видно.

— Заспокойся. Нам ніщо не загрожує.

Я крадькома озирнувся:

— Це тобі так здається. Краще б нам почекати в готелі.

Хлопець хитнув головою:

— Я збожеволів би, якби ще трохи посидів у цій блошиній ямі. Я на цьому ліжку спати не можу — стільки там пороху. А ще на мені цілу ніч бенкетували блощиці — я просто-таки чув, як вони сипалися з мене щоразу, коли я чхав!

— Ну, коли там стільки пороху, ти міг би прийняти ванну...

Хлопець ніби збентежився:

— Щось мені ця ванна не до вподоби. Надто вже вона якась... хижа. Будь-що, Прага — місце безпечне: тут і магії майже не залишилося. Ти ж за увесь цей час, що ми тут сидимо, так нічого й не побачив — ані біса, ані джина, ані тобі закляття! А ми — в самісінькому центрі міста. Навряд чи хтось помітить, хто ти такий насправді. Заспокойся!

Я стенув плечима:

— Як собі хочеш. Урешті, це ж не мені доведеться бігати вздовж мурів. І не мої штани вояки штрикатимуть списами.

Він, однак, не слухав мене. Знову взявся за свою книжку і, насупившись, заходився читати далі. А я повернувся до свого давнішого заняття — взявся знову й знову перевіряти всі рівні.

Річ у тім, що хлопчина мав цілковиту рацію: за увесь день ми так і не побачили нічого магічного. Це не означало, що поблизу не було представників влади; на площу вряди-годи заходили кілька вояків у темно-синіх уніформах, виглянцюваних чоботях і начищених до блиску кашкетах[44]. Одного разу вони навіть зупинилися біля нашого столика й почали вимагати документів. Мій хазяїн дістав свій фальшивий паспорт, а я навів на них Серпанок — тож урешті вони геть забули, чого хотіли, й пішли собі далі. Проте жодного прояву магії, притаманного Лондону, ми не помітили: ні куль-шпигунів, ні фоліотів у подобі голубів, нічого... Все здавалося геть безневинним.

Та все ж таки я відчував потужну магію десь поблизу — недалеко від того місця, де ми були; магію, що діяла на всіх рівнях водночас. Кожен рівень аж бринів від неї, особливо сьомий, звідки зазвичай і з’являються найбільші прикрощі. Цю магію не було спрямовано на нас, і все ж вона непокоїла мене — насамперед тому, що хлопчисько, юна й гордовита людська натура, нічого не відчував і старанно вдавав із себе туриста. А мені не хотілося лізти перед чужі очі.

— Слід було погоджуватись на зустріч десь у безлюдному місці, — наполягав я. — Тут занадто людно.

Хлопець пирхнув:

— Щоб дати йому змогу знов убратися гулем? Гадаю, не варто. Нехай краще носить костюм і краватку, як усі порядні люди.

Наближалася шоста година. Хлопець сплатив наш рахунок і поспіхом запхав свої газети й книжечки до рюкзака.

— Ходімо до ятки з хот-догами, — сказав він. — Стій позаду, як минулого разу, і захищай мене, коли щось трапиться.

— Гаразд, начальнику. До речі, цього разу ти не надяг капелюха з червоним пером. А як щодо троянди чи стрічки у волоссі?

— Ні, дякую.

— Я так собі запитав...

У натовпі ми розділились: я трохи відстав, тримаючись будівель скраю площі, тоді як хлопець вирушив прямісінько до центру. Більша частина городян, що поспішали додому, з тієї чи іншої причини прямувала вздовж стін, тож мого хазяїна було добре видно. Я дивився йому вслід. Зграя горобців пурхнула в