Читати книгу - "Відьма"

— Так.

— Повторюй за мною, Гризельдо. «Я, Гризельда Холст…»

— Я, Гризельда Холст…

— «Добровільно складаю повноваження члена ради…»

Вона приголомшено подивилась на нього.

— Що?

— Добровільно складаю повноваження члена ради…

Його рука смикнула її за грудь і стиснула її, боляче й жорстоко.

— Гризельдо, повтори це. Я хочу почути, як ти це кажеш: «Добровільно складаю повноваження члена ради…»

Нажахана, вона спробувала вирватися від нього, але дарма.

— Але чому?

— Тому, що я знаю все, Гризельдо, — в голосі голови ради був щирий сум. — Я знаю, що ти ходиш до відьми, і знаю, що це ти подарувала їй павича. Я знаю, що ти навідуєшся до неї регулярно, я все це знаю і не хочу офіційно судити тебе, але, клянуся Богом, я це зроблю, якщо ти добровільно не складеш повноваження. Повторюй за мною, Гризельдо: «Цим підтверджую, що я добровільно складаю повноваження члена ради…»

Вона спалахнула й поглянула на нього великими винуватими очима.

— Колтоне, я…

— Повторюй за мною! — раптом заревів старий голова ради з такою люттю, що все тіло Гризельди затрусилося, як від лихоманки. — Повторюй за мною, Гризельдо! Повторюй за мною! «Я, Гризельда Холст, добровільно складаю повноваження члена ради!»

— Добровільно складаю повноваження члена ради, — зіщулившись, простогнала вона. Тепер, коли з Метерсового обличчя спала машкара стриманості, воно перетворилося на потворну сітку складок і сухожиль. То було загрозливе обличчя старезного, але аж ніяк не спорохнявілого дідугана.

— І я утримуватимусь від будь-яких дій, що перешкоджатимуть розслідуванню…

— Я не перешкоджатиму розслідуванню… Ой, Колтоне, ти робиш мені боляче.

— І не навідаюсь до жодного місця, де буде відьма, жодного разу.

— Ти не розумієш…

— Кажи це! — її сосок прострелив пекучий біль від того, що він стиснув його іще сильніше.

— Я ніколи не піду до Катаріни!

Голова ради послабив хватку, і його обличчя знову стало безпристрасним, ніби ціле скупчення хмар прорвалося назовні з-під його шкіри.

— Чудово, Гризельдо. Нехай Господь буде милосердним і до тебе.

Він розгладив зморшки на своєму пальті й вийшов, не сказавши більше ані слова. Маленький дзвоник, як завжди, радісно дзеленькнув. Гризельда звалилася на підлогу, як сніп, і заголосила.

У перші години після арешту Джейдона усе було як у тумані. Гризельда відчула хворобливу потребу вимити спочатку своє тіло, а потім прибрати у крамничці, зробити це ретельно й не один раз, змити геть бруд тіла й душі. Вона робила це заціпеніло, ніби ширяючи над самою собою, ніби вийшовши із власного тіла, яке здавалося рухомою повітряною кулею, напханою бентежними образами, що змінювалися, як гарячкові сни: ось Колтон Метерс штурхає мертве тіло Джейдона, а ось жителі міста з порожніми, холодними обличчями, знаючи, що зробила Гризельда, замість заслужених нею нагород жбурляють у неї каміння, й нарешті, рука Метерса на її грудях, його хтивий подих біля її шиї.

«Ох, Катаріно, що це діється зі мною? Я втрачаю розум».

Вона здригнулася від спогадів про хватку голови ради, яка чомусь була набагато жахливішою, ніж домагання Артура Рота. У випадку з Ротом то була чиста похіть, і вона могла легко провести межу між нею і собою. Але коли Колтон Метерс стиснув їй сосок, вона побачила на його обличчі хворобливу інквізиторську зосередженість і ніби зазирнула крізь глибоке провалля до далекого, давно забутого минулого.

«Гризельдо, я на твоєму боці.»

Але Гризельда достатньо прожила на цьому світі, щоб розуміти: на її боці не було нікого — ні Колтона Метерса, ні Джейдона, ні, звісно, тих людей, які купували її паштет. Лише Катаріна завжди була на її боці. Але й це змінилося. Тієї ночі щоразу, як вона поринала у сон, перед нею з’являвся один і той самий образ. Катаріна крокувала вгору і вниз по Діп-Голлоу-роуд, втягуючи носом повітря, ніби хижий звір, і сліпими очима видивлялась Гризельду. Адже то її син каменував Катаріну, то її рідна плоть і кров забрала в неї павича. Знову і знову Гризельда прокидалася і схоплювалася, уся в холодному, липкому поту. Цілісіньку ніч вона провела, перекидаючись із боку на бік. Її ніби затиснуло між двома полюсами. Якщо Гризельда хотіла сплатити борг Катаріні, то мала залишатися вірною їй, але якщо вона збиралася відвести біду від Джейдона, тоді мала стати на його бік.

У неділю, з першими променями сонця, вона зателефонувала до муніципалітету, але ніхто не відповів. Вона спробувала набрати Метерса, але й там, як і можна було очікувати, ніхто не взяв слухавку. Подзвонивши до Відьмоконтролю, вона натрапила на Роберта Гріма, який неохоче відповів їй, що Джейдон був допитаний і наразі перебуває в одиночній камері у Дудлтауні, чекаючи на суд, як і його товариші. Грім додав, що, на відміну від інших, Джейдон був повнолітнім, і що він, Грім, не зобов’язаний був ділитися цією інформацією з Гризельдою.

— Роберте, будь ласка, не роби йому шкоди, — благала вона. — Що б він там не зробив і що б ти сам не думав про мене, не робіть нічого поганого моєму синові.

— Звісно ж, ні, — скупо відповів він. — До них ставитимуться, як і до всіх інших.

— Але коли Джейдона заарештовували, його зіштовхнули зі сходів і сильно побили.

На іншому кінці слухавки запала тиша. Грім збирався з силами, щоб його голос пролунав безпристрасно.

— Мені шкода. Цього не повинно було статися.

Але так сталося, і то був лише початок. У Блек-Спрінзі всі, ніби вірус, передавали одне одному новину про каменування, та вже не пошепки, а голосно, перемежаючи слова з нестямними зойками. Раптом повернувся ретельно приховуваний страх, і з його тіні виповзли паніка, гнів і вигадані звинувачення. Ніби хтось взяв і перевів стрілку годинника на тиждень назад. Вони з дурного розуму повірили у те, що небезпека нарешті минула, і від самого того факту їхнє обурення ще сильніше змішалося з тривогою, а страх паралізував іще міцніше.

З вікна своєї кімнати Гризельда виглянула на майдан і побачила натовп людей навпроти Кришталевої церкви і «Тихого чоловіка». Час від часу вони вигукували різні гасла, підливаючи оливи у вогонь. А незабаром ті люди вже грюкали у вікна їдальні. У розлюченому ґвалті Гризельда намагалася розрізнити голоси тих жителів, які завжди по-доброму ставилися до неї. Вона сховалася за шторою й у відчаї чекала, поки вщухне істерія; однак, як тільки почало сутеніти, на заході з’явилися пасма диму, що піднімався до неба, і завили сирени пожежних машин. Хтось десь роздобув ящик порожніх пивних пляшок, налив у них