Читати книгу - "Порожнє небо, Радек Рак"

XXII. Як Толпі був і високо, і глибоко

Коли Толпі пізнім полуднем прокинувся у своїй кімнатці на піддашші, вся мандрівка попередньої ночі здалася йому сном, поганим та шарпаним, як це часто буває зі снами. Зворотний шлях він і зовсім пам’ятав, наче бачений крізь густу імлу. Згадував холодний і темний передсвіт, Сірничка, який нишпорив попереду щурячим кроком, повернення крізь Когутів провулок, сидіння на сходових клітях, у порожніх підвалах та тісних кімнатках. Ересківці вже знайшли труп і подвоїли пильність, було чути їхні кроки, коли вони нервово бігали сюди та туди, завжди групками, боячись, утім, потикатися в темніші закамарки. А найдивніше трапилося, коли якоїсь миті непритомна Аделя схопила його за руку, хваткою твердою, залізною, і глянула на нього абсолютно тверезим і свідомим поглядом. От тільки очі в неї були не Аделі. Були це очі Мадам.

Так, дивні речі можуть коїтися в напівмороці сну.

Хлопець лежав, зарившись у постіль, і дивився на свою ногу, яку виставив назовні для охолодження. Навперемін згинав то великий палець, то інші чотири; спробував також згинати їх по черзі, але не зумів. Ну то й нехай. Йому було тепло.

Толпі не мав звички замислюватися над чимсь надто довго, але думки самі лізли йому в голову. І що більше їх роїлося, то глибше він був переконаний, що події попередньої ночі йому наснилися. Такі речі не можуть відбуватися насправді.

Він підвівся і хвильку обмірковував, умиватися чи ні; йому цього не дуже хотілося, до того ж вода вже віддавала затхлістю, схоже, Аделя забула її поміняти. Він помочився у вікно, дослухаючись, чи не вибухнули десь поблизу які замішки; але Люблін був тихий, причавлений твердою лапою революції. Лише повибивані шибки та вирвана там і сям бруківка нагадували про вчорашній рейвах у Старому Місті.

Унизу, в салоні, Толпі зустрів Тифона. Вусань, похмурий, сидів у кріслі та здавався вполовину менший, ніж зазвичай.

— Вона у своїй кімнаті позаду. Разом із Марією, — сказав він дерев’яним голосом. — Як хочеш, то піди.

— Хто? — дурнувато запитав Толпі. Не було потреби. Він знав.

Вона лежала у себе, на мокрій від поту постелі. Закурена задуха неприємно дерла горлянку. Штори були старанно запнуті, бо пані Марія вважала, що протяги та світло завжди шкодять хворому. Коли хлопець увійшов, Аделя повела по ньому поглядом малої дитини. Її лиса голова вже поросла чорними мохом волосся, по скронях ішла широка пов’язка. Пані Размус сиділа на краю ліжка, наче квочка на гнізді.

— Тепер вип’ємо трішки бульйону. Бульйон смачний, на голубах. Ам, люба. Ааааммм, — вона обережно піднесла паруючий кухоль до вуст дівчини. Та слухняно ковтнула, хоча погляд її був спрямований у пустку, в якісь дивовижні світи, яких не існує.

Аделя не повернулася з темряви у своїй голові.

Толпі стояв у дверях, жмакаючи в пальцях пасок від штанів, невпевнений — увійти чи ні. Літня жінка не звертала на нього жодної уваги, але сільський хлопчина звик до такого ставлення; і все ж увійшов, старанно причинивши за собою двері. Бо якщо задуха має лікувати, то нехай уже лікує, якщо так кажуть мудріші за нього. Сів на рипучий стілець. Тільки коли він несміливо взяв долоню Аделі, безвладну, важку та тістоподібну, пані Марія зміряла його своїм поглядом з-під нашорошених брів; червоний, наче рак, він відсмикнув руку.

Крутився та вертівся кілька тягучих хвилин. Зазирнув до кухля з бульйоном, наче сподівався знайти там щось цікаве.

— Це твій покруч голубів наловив, — промовила нарешті пані Марія неохоче. — Той, що завжди за тобою лазить.

— Чорт Сірничок?

— Ага, чорт, — Марія Размус підтиснула губи, як то вміли робити лише старі пані. — Ага, чорт. Не знаю, чи не гріх приймати подарунки від такого лиха, але, подумалось мені, це ж лише голуби. До того ж — не для мене. А чи гріх, якщо для когось іншого? — вона похитала головою. — Це все недобре, що навколо нас діється. Нехай би вже Ясь нарешті зробив того місяця, тоді я б не мусила бабратися ані в чарах, ані в снах, ані в справах із дияволами, і ми жили б, нарешті, як родина, він та я, як Господь наказав.

Толпі на це нічого не відповів. Та й що він, зрештою, міг сказати, якщо з дитячих років знав, що людина від диявола не втече, бо той завжди йде за нею назирці. Така вже природа людини, що диявол їй у серце вбитий, наче кліщ. У святого чи в найбільшого грішника — то байдуже. Тільки із серцем його і можна вирвати. Толпі навіть трохи тішився з того, що йому не трапився якийсь надто злостивий, бо Сірничок був дияволом майже порядним, хоча й втягнув хлопчину в усі ці пригоди. Дивно, що пані Марія, жінка начитана та досвідчена, не розуміє таких очевидних речей.

— А тепер ми вмиємося, — старша жінка підвела Аделю, наче ляльку. З відкритого по-риб’ячому рота дівчини текла слина. — Вийди, хлопче. Допоможи моєму Ясеві, бо від свого приятеля-одоробла жодної користі йому немає, той лише пив би та пив би собі.

На думку про Геспера щось у Толпі стиснулося, згорнулося в кульку, колючу, наче їжак. Ні, не дочекаєтеся. Замість підвалу, хлопець знову пішов на піддашшя.

— Пст, пст! Толпі!

Бридка зелена мордяка вихилилася з-за вікна. Сірничок присів на зовнішньому парапеті й манив Толпі кривим пальцем.

— Та дай же мені спокій бодай ти, — буркнув хлопець. — Навіщо ти прийшов?

— Щоб тебе з твого дупла вигнати. Хто-хто, а вербове лихо найкраще відає, що інколи не можна в дуплі розсиджуватися, бо тоді в довбешці мізки починають бродити, а в серці заводиться гниль.

— Вербове лихо? Ти ж