Читати книгу - "Мій недолугий бос, Ксенія Стрілець"

Велике вікно не закрите жалюзями, як і минулого разу, а тому спокійно можна роздивитись все, що відбувається всередині і я собі в цьому не відмовляю, шукаючи поглядом знайому постать. Хоча осад минулого починає розбурхуватись.

Прикрашене кульками приміщення, фуршетний стіл з шампанським в келихах для дорослих та такий самий, але нижчий з різнокольоровими тістечками, фруктами та соком для дітей. 

Гості продовжують заходити до кімнати, і за вектором їх руху одразу знаходжу поглядом Аделіну. Таку красиву і таку щасливу. 

Не знаю чи маю право, але пишаюсь нею. Вона досягла своєї мети, здійснила свою мрію і здійснить ще багато мрій маленьких дівчаток, які будуть рівнятись на неї.

Доводиться потрусити головою, щоб позбутись думок, про власну дитину, а саме маленьку дівчинку, яка була б схожа на свою матір, така ж білява і така ж запальна. 

На вході мене зустрічає молода дівчина з широкою посмішкою, здається та сама, що майже знепритомніла, коли Аделіна кидала блискавки через отриманий рахунок на меблі. Веселий був тоді день і від спогадів про нього я ще довго буду посміхатись. 

Дівчина зачаровано дивиться на квіти в моїх руках, але швидко приходить до тями, та запрошує пройти до зали. Декілька кроків і я потрапляю в ту саму кімнату, в яку заглядав через вікно, лише хвилину тому.

Ледь чутна музика зовсім зникає і Аделіна виходить в центр кімнати з келихом в руках. Вона розпочинає свою промову, дякуючи всім присутнім за привітання, а я ловлю на собі спостережливий погляд Софії, яка теж стоїть біля Аделіни. Киваю їй, а та лише загадково усміхається і знову переводить погляд на подругу.

Щирий сміх Аделіни, що лунає між словами, наповнює мої груди радістю, а на вустах розпливається посмішка. Вона вміє розташувати до себе людей, навіть попри паскудний місцями характер. І я цьому прямий доказ. 

Коли навкруги лунають оплески, сповіщаючи про закінчення промови, яку я пропустив повз вуха, роблю крок, щоб наблизитись і привітати її та наче чорт з під землі, з'являється той самий хер, якого я б волів не бачити. В строкатій сорочці розстібнутій майже до пупка та обтягуючих штанах, цей фєй цілує її, притискається всім тілом й піднявши над підлогою починає кружити, а вона сміється. Отже, не здалося. Не пройшло. Здається, вони таки разом.

Все що мені зараз потрібно, це стерти з пам'яті цю картинку, душ та віскі. 

Сую букет в руки дівчині з рецепції, яка стояла у дверях і виходжу на вулицю. Шкода, що я терпіти не можу цигарки, а то зараз саме влучний час, щоб наповнити легені отруйним димом, сподіваючись на приборкання нервів.

– Денисе, – знову знайомий голос. Та що ж це за день зустрічей сьогодні. Доводиться обернутися, раз вже не встиг втекти.

– Доброго вечора, Марія Анатоліївна, – вітаюсь з матір'ю Аделіни, а вона обіймає мене за плечі та притискається щокою, цілуючи повітря. Ох вже ці жіночі штучки. – Роман Валерійович, – звертаюсь до чоловіка і протягую руку, щоб привітатись.

– Все добре? Розібрались з митниками? – запитує чоловік і я лише стверджувально киваю у відповідь. 

– Ви вже їдете? Ми що все пропустили? – дивується жінка, поглядаючи на вікно, в якому горить світло.

– Казав же, треба було раніше виїжджати, – бубонить під ніс чоловік і розчаровано хитає головою. – Навіть дитину не встигли привітати.

– На промову запізнились, але вечір в самому розпалі, – кажу заспокійливо. – У мене виникли деякі термінові справи, тому я мушу поїхати.

– Ох вже ця молодь. Власна справа це похвально, але ж і про важливі моменти не треба забувати. Я вже який день прошу Аделіну передати Вам запрошення на вечерю, а вона все відмахується, каже що справ у вас багато. Хоча… її ми теж останнім часом не так часто бачимо, – змахує рукою показуючи, що вже змирилась з цим. – Та раз ви вже тут, то ми Вас запрошуємо завтра до нас на обід, – швидко додає і торкається моєї руки наче скріплює домовленість.

– Дякую за запрошення. Я поговорю з Аделіною, – я вже уявляю собі цю розмову. Менше за все мені хочеться грати в цю гру, нехай знайомить батьків зі справжнім хлопцем, а точніше його подобою.

– Чудово! Чекатимемо на вас завтра, – радісно вигукує. – Я можу попросити ваш номер телефону, а то на Аделіну немає ніякої надії.

Поки вона дістає свій телефон, я протягую їй свою візитівку, яку вона кладе до сумочки.

– Раді були побачитись, Денисе. Не будемо Вас більше затримувати, – посміхається, бере під руку чоловіка і вони синхронно рушають в бік студії. 

А тепер треба придумати, як я буду викручуватись, коли вона подзвонить, бо в ці ігри я більше не граю.

Від автора:

Вітаю вас, мої квіточки!

Що я хочу сказати, а точніше попросити, не сваріться на Дениса, він і так недолугий і вже завтра отримає по заслузі, бо історія наближається до свого завершення. Так, шкода з ними розлучатись, але вже завтра я опублікую останній розділ, а в понеділок вийде епілог від Кости про який ви просили, але який я ще не написала ;-)

А ще, в понеділок напишу блог «Історія про історію» про те, як взагалі з’явилась ця ідея, хто став прототипом головного героя та візуалізація Адельки та Дениса. Так що, буду чекати на вас в коментарях, щоб дізнатись вашу думку.

Обіймаю вас.