Читати книгу - "Віщий сон, або Інтуїція, Софія Чайка"

Він поки що не знайшов її, зате побачив Сергія Вороного — основне джерело його роздратування останнім часом, якщо не брати до уваги Хелену. Той стояв на балконі й палив. Остап вже пройшов повз, але потім піддався пориву й повернувся. Став поруч. Сперся на поручні. Поглянув вдалечінь, нічого не бачачи та думаючи, з чого ж почати.

Та яка різниця, з чого?

— Легені не шкода?

Сергій знизав плечима.

— В армії втягнувся, а тепер... Може й кину. Будеш?

Вороний поплескав по відстовбурченій кишені.

— Ні.

— І не п'єш?

— Ні. Погано реагую на алкоголь.

— Чоловік без шкідливих звичок? Можуть не зрозуміти.

Остап своєю чергою смикнув плечем.

— Мені байдуже.

— Твоя справа.

Мовчання затягнулося, а Остап хотів знайти Яну. Хоча побалакати все одно потрібно.

— Пам'ятаєш, я якось казав, що довіряю тобі?

— Було. І що?

— Так ось: я збрехав.

Сергій хмикнув.

— Ревнуєш?

— Який винахідливий. А що відчував би ти, якби опинився на моєму місці?

— Я не проти.

— Не наривайся. Я можу й фізично вплинути, якщо є за що. Так що — є за що?

Він повернув голову й вперся в непроникний погляд. Кулаки занили, і Остап сильніше стиснув поручні. Врізати хотілося незалежно від відповіді — просто за те, що Яна побігла до цього чоловіка, коли повинна була дочекатися його, Остапа.

— Ти балакав з нею?

— Звичайно.

— Мені додати нічого.

Напруга висіла в повітрі, як грозова хмара. Здавалося, от-от з’явиться блискавка. Остап змусив себе стриматися.

— Гаразд.

— Не віриш їй?

— Їй — вірю. Тобі — ні.

Сергій повільно посміхнувся.

— Правильно робиш.

Остап чортихнувся й витягнув з кишені Сергія цигарки. Дістав одну, покрутив у пальцях, засунув назад до пакування й простягнув її Вороному.

— Одного не розумію: якщо вона тобі так подобається, чому ти з нею не зустрічався? Адже не зустрічався?

— Ні. Вона взагалі ні з ким не зустрічалася, — Остап поглянув на Вороного, зацікавившись. Він ще багато чого не знав про Яну, але дуже хотів дізнатися. Сергій загасив цигарку й кинув недопалок в бляшанку, навмисно поставлену в кутку балкона. Кинув на Остапа загадковий погляд. — Ти не в курсі?

— Ні.

— Незвичайна дівчина, наша Синичка. Несучасна.

— Я помітив. Але дуже гарна.

Сергій тихо розсміявся.

— Ти що, насправді її кохаєш?

— Дивне запитання. А ти хіба ні?

— Я? — Сергій замовк, розмірковуючи, а потім заговорив про інше: — Я вже був одружений. У мене є дочка.

— І що з цього? Боїшся покохати знову? Чи Яна не захотіла зустрічатися з колишнім одруженим?

 — Я її не запитував. Боявся, напевно. Мені завжди здавалося, що вона не для мене. А потім... Потім нелегка принесла тебе. Ось і вся історія.

— Дуже на це сподіваюсь.

— Ревнуєш.

— Знаєш, я радий, що це помітно, бо не маю наміру її відпускати.

Сергій сперся на поручні й дивився на нього з неприхованою цікавістю.

— А вона це знає?

Остап насупився.

— Сподіваюся, вона здогадалася. А якщо й ні, то скоро зрозуміє.

— Тоді навіщо ти кажеш це мені? Тренуєшся?

— Це — щоб ти зрозумів, що вона — моя.

— Якщо вже в нас така відверта розмова, тоді ти теж повинен знати — якщо в мене з'явиться шанс, я не буду відмовлятися. А якщо ти її скривдиш...

— Це — лише наша з нею справа.

— Я тебе попередив.

— Я — теж.

Вони знову втупилися на щось попереду, можливо, на мокрі дахи лікарняних гаражів, котельню, старий садок, думаючи про своє, а можливо, й про одне і те ж, коли Сергій раптом промовив:

— Ти — хороший хірург.

— Спасибі. А чому тебе немає в списках? Не хочеш навчитися?

— Хочу, але занадто багато охочих, а я не люблю нав'язуватися. Галя, моя колишня, вічно лаяла мене за... Як це вона казала? Безініціативність. Слово ж яке придумала!

— Де вона?

— За кордоном. Гроші заробляє.

— Зрозуміло. Приходь. Я тебе навчу.

— Це — підкуп?