Читати книгу - "Мистецтво і життя. Збірник"

Але мені особливо подобається «Інтермеццо», єдина п’єса, яка поетично і правдиво малює на сцені провінційну, глуху Францію. Суперечність між Ізабеллою, вічним образом юної французької дівчини, цією Генрієттою з «Учених жінок»[246], зіграною з такою елегантною і переконливою силою Валентиною Тессьє, між Ізабеллою, яка навчає маленьких дівчат арифметики, і наглядачем, що уособлює антипоетичне начало, — ця суперечність притаманна і самому Жіроду, жонглеру, котрий грає образами, і зразковому чиновнику, вона властива і Франції в цілому, вольтер’янській і раціоналістичній, яка, однак, зовсім не від того, щоб зустрітися де-небудь на галявині біля річки з привидом, що виринув з прибережного туману.

* * *

Жіроду поводиться з темами, наче музикант. Яка-небудь викладена ним ідея потім розробляється в усіх тональностях, для правої і лівої руки, для флейти, гобоя і контрабаса.

Створюється враження, що Жіроду, письменник енциклопедичної культури, присвятив себе колекціонуванню дивних анекдотичних відомостей. Ця суміш ерудиції, фантазії та іронії перетворює деякі його романи на геніальну нісенітницю.

Переліки, симетрія, ерудиція — ось деякі елементи стилю Жіроду. Поезія всюдисущого об’єднує індивідуум і всесвіт, садок кюре і планету. Здається, що Жіроду зазнає фізичної насолоди, транспонуючи яку-небудь музичну фразу на всіх широтах. Рабле і Гюго теж знали це сп’яніння словом, але раблезіанська річка кипіла веселощами і дотепами, бурхливий водоспад Гюго виплескував величні епітети, а струмок Жіроду несе лише чисті, свіжі слова, імена юних дівчат і французьких містечок.

Деяких читачів дратують ці примхи стилю, вони бачать у них суєтність, педантизм, кривляння. Правду кажучи, педантизм Жіроду необразливий, бо завжди компенсується гумором. «Дуже добрий учень, який урівноважує свою розважливість відмінника таємничою привабливістю ледаря», — як говорив Кокто. А ось Арагон: «Не знаю, як це все сталося. Можу лише сказати, що я змінився. Одного чудового дня я побачив, що захопився Жіроду. Він уже не дратував мене. Так, я навіть полюбив його. Усе це… І хай мене простять, але я гадаю, що полюбив тоді Францію». Ось таким я бачу Жіроду: найбільш французьким з усіх французів.

Франсуа Моріак

[247]

Франсуа Моріак — визначний французький прозаїк, і посідає одне з перших місць серед послідовників Шатобріана і Барреса; він також і християнський мораліст, який прагне жити у злагоді зі своєю вірою. Моріаку-людині були притаманні численні риси, успадковані ним від предків — провінційних буржуа, але він поступово звільнився від їхніх забобонів. Моріак-письменник глибоко проник у душі людей і знайшов там під щільним шаром бруду чисті, такі, що б’ють фонтаном, джерела. «Літератора, — писав свого часу Моріак, — можна порівняти з ділянкою землі, де проводять розкопки: він буквально здиблений і постійно відкритий усім вітрам».

Слід відзначити, що у Моріака вже у юності поряд з вірою, яка міцно вкоренилася, наявне певне роздратування проти святенників, поведінка яких, вважав він, визначається не стільки релігійним почуттям, скільки прагненням підкорити собі інших. Пізніше, ставши романістом, він з побожною повагою малюватиме праведних і благородних служителів церкви, але водночас суворо висміюватиме улесливість і єлейність священнослужителів. Але ці відступи від догми, ці спалахи гніву завжди поверхові. Основна суть його світогляду, гранітний пласт, на який він спирається, — це католицизм. «Чим більше я стрясав грати, тим більше я почував їхню непохитність».

Ні, він аж ніяк не був щасливою дитиною, цей юний тріумфатор з худорлявим обличчям, чиї перші романи — «Дитя під тягарем ланцюгів», «Патриціанська тога», «Плоть і кров», «Родителька», «Поцілунок, подарований прокаженому» — з казковою легкістю покоряли найвимогливіших читачів. Він був людиною, яку краяли внутрішні суперечності, і його полотна, котрі зображали провінційну буржуазію, заможну, побожну, з чиїх рядів він вийшов сам, були похмурими і тривожили душу. «Херувим з ризниці»[248] недовго оспівував у ліричному і ніжному дусі свої дитячі мрії; те, що він виконував тепер на органах з уже могутнім звучанням, було скоріше похоронним маршем, і звучав цей траурний марш для цілої соціальної групи, з якою автор був з’єднаний узами плоті і землі.

Група ця жила під тягарем кайданів, і найважчим з них були гроші. Бо чоловіки і жінки, що належали до неї, походили з селян, їхні предки протягом століть пристрасно жадали тієї землі, котру обробляли, а тому виноградники і соснові ліси, що належали тепер цим чоловікам і жінкам, були їм дорожчі за спасіння душі. «Кібелі[249] поклоняються більше, ніж Христу», — суворо писав Моріак. Він змальовував зловісні махінації цих чудовиськ (які не усвідомлюють, що вони чудовиська), котрі для врятування успадкованого майна забувають про жалість і втрачають усякий стид. Одна з героїнь, Леоні Костадо («Шлях у нікуди»), дізнавшись, що нотаріус Револю розорився і збезчещений, готовий покінчити з собою, не вагаючись, прибігає опівночі до нещасної Люсьєнни Револю, своєї кращої подруги, щоб вирвати у неї підпис, який збереже хоч частину майна дітей Костадо. Шлюб у таких сім’ях — не єднання двох істот, а складання двох цифр, об’єднання двох земельних володінь. Бернар Дескейру одружується не з Терезою — один сосновий ліс приєднується до другого. Бідній і гарній дівчині, переслідуваній хтивим потворним холостяком-калікою, який володіє великими маєтками, навіть і на думку не спадає відмовитись від шлюбу з ним, і вона дарує Прокаженому цілунок, від якого має померти. І в лоні сім’ї гроші роз’їдають усе людяне. Діти нетерпляче чекають спадщини і тому жадібно спостерігають за новими зморшками, непритомностями, задишкою батька, а той, знаючи, що вони шпигують за ним, намагається з допомогою витончених і добре обміркованих маневрів позбавити спадщини своїх негідних нащадків. Навіть найблагородніші натури кінець кінцем поступаються цій заразі — жадібності і ненависті. Ще одному ідолу, крім Грошей, поклоняються ці спустошені душі, це — Становище в суспільстві.

Для чого ще, крім Грошей і Становища в суспільстві, живуть ці жалюгідні фанатики? Кохання-пристрасть у їхньому колі — явище рідкісне, але ж вони теж люди, і їм відомі муки Плоті. Старі холостяки, що успадкували виноградники і ланди, купують собі юних і гарненьких дружин або ховають у якій-небудь самотній квартирі в Бордо або в Ангулемі коханок, котрих вони утримують дуже скупо і з якими поводяться з презирливою суворістю. Молоді люди борсаються між покликом Плоті і боязню Гріха. Вони вступають у життя з вірою в ідеал чистоти, але неспроможні зберегти йому вірність. Ну, а ті, що поступаються спокусі, чи щасливі вони? Моріак з суворістю християнського