Читати книгу - "Мистецтво і життя. Збірник"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
* * *
У театрі Жіроду сповідував прості і зрозумілі ідеї. Передусім театр не повинен бути реалістичним. У 1900–1910 роках автори прагнули реалізму в театрі: це називалося вільним театром. «Нічого собі вільний театр! На сцені говорили: „Зараз п’ять годин“, і справжній маятник бив п’ять разів. Свобода маятника зовсім не в цьому!.. Ось коли маятник б’є двісті разів, тут-таки й починається театр… Театр — це значить бути реальним в ірреальному». Шекспір виводив на сцену духів і чудовиськ. Жіроду — привид та ундину. Ось що говорить Ален: «Цілком зрозуміло, що умовності міста, підстроєні зустрічі героїв, монологи і наперсники не результат чиєїсь примхи, вони притаманні самій театральній формі». Треба, щоб «драма вже закінчилася фактично до того моменту, коли поет показує її нам; ось чому стародавня історія має успіх у театрі; славнозвісні нещастя досить широко відомі, так що глядач заздалегідь знає, чим справа кінчиться, і відволікається від своєї епохи і від своїх власних турбот». У цьому один із секретів Жіроду.
З аналогічних причин мова сцени не повинна копіювати найбільш ниці вирази повсякденної мови. Не всі критики це зрозуміли. П’єсам, де французька мова не була спаплюжена і вульгаризована, вони дали «епітет, рівнозначний, мабуть, найгіршим обрáзам, назвавши їх літературними. Коли у ваших творах персонажі уникають цього зниження стилю і слова, коли вони ввічливі, зібрані і делікатні, коли вдаються до монологу, оповідання, прозопопеї і закликають до чогось, тобто коли вони запалені натхненням, уміють бачити, вміють вірити, вони відразу скажуть… що ви не театральна людина, а літератор». Коротше, ті люди даремно визнані «театральними», котрі називають будь-яку тираду, якою б чудовою вона не була, «тягомотиною», мабуть, вважають, що для літератури відкриті всі види діяльності — мода, торговельне судноплавство і банк, за винятком одного — театру. Жіроду повстав проти цієї єресі і примусив визнати свій літературний театр, який по праву можна назвати доброю літературою.
Друга єресь: кажуть, що публіка має право розуміти. «Ідіть дивитись лише те, що вам зрозуміло», — повторюють їй вже півстоліття. «Підіть на „Тоску“[241], і коли вам покажуть, як дванадцять карабінерів стріляють з мушкетів у коханця героїні, ви маєте всі шанси зрозуміти, що його вбивають. Підіть на „Зіпсованих“[242], вам стане ясно, що напередодні весілля ви аж ніяк не зацікавлені в тому, щоб поховати своє холостяцьке життя у лавах найманців. На щастя, справжня публіка не розуміє, а почуває. А той, хто хоче розуміти в театрі, не розуміє театру». «Театр не теорема, а видовище, не урок, а приворотне зілля. Ви перебуваєте у театрі, тобто у царстві світла і радощів, прекрасних пейзажів і уявних осіб; насолоджуйтесь цими пейзажами, квітами, лісами, вершинами і безоднями вистави, решта — теологія».
Твердження, що між театром і релігійним святом існує зв’язок, стало загальником, справедливим, як інші загальники. «Краще місце для театру — на паперті». Люди йдуть туди не для того, щоб побачити своє повсякденне життя, а «щоб почути сповідь, яка проливає світло на їхні власні долі. Кальдерон[243] — це людство, яке сповідується у своїй тузі за вічністю. Корнель виражає його гідність, Расін — слабкість, Шекспір — його смак до життя, Клодель — гріховність і надію на спасіння».
Отже, Жіроду, не вагаючись, використав у театрі усю свою привабливість освіченого поета, свій прекрасний стиль, грецькі та лімузенські образи. Він і тут залишився самим собою. Однак дисципліна і вимоги театру стануть для нього благотворними і корисними. Необхідність вести діалог вчасно перерве його довгі переліки. Він мимоволі шукатиме виграшну театральну репліку, влучну фразу, куплет, що зриває аплодисменти публіки, і доб’ється всього цього. Під впливом Жуве він зробить ясною інтригу, від чого вона тільки виграє. У романі «Зігфрід і Лімузен» дія іноді ніби загрузала у непотрібних подробицях, у театрі «Зігфрід і Лімузен» розгортається навально і легко.
У п’єсах Жіроду ви знайдете ті самі теми, що і в його романах, які переслідують його ще з Педагогічного інституту, з Шатору, з Беллака. Це франко-німецька тема, це тема поезії маленького містечка, що надихнула його на написання «Інтермеццо»; тема роз’єднаності коханих, яку втілюють у «Виборі обранця» Едме і П’єр, а пізніше у «Содомі і Гоморрі» Жан і Лія; тема ненависті до війни, яка була лейтмотивом Дюбардо у «Беллі», Броссара у «Битві з ангелом» і стане лейтмотивом Гектора у п’єсі «Троянської війни не буде».
Театр Жіроду не схожий на жодний інший. Іноді здається, що він наближається до Маріво, Мюссе або Арістофана; але це враження швидко розсіюється. Схожість тут уявна. «Амфітріон-38», можливо, тридцять восьма п’єса, присвячена легенді про Юпітера і Алкмену, але Жіроду так само далекий від Мольєра, як і від Плавта[244]. Тема Жіроду — людська чистота Алкмени, яка перемагає свавілля богів. Ті не вміють розмовляти зі смертними. Щоб сподобатись їм, вони повинні загасити блиск своїх божественних очей. Комічні непорозуміння Мольєра тут поступаються місцем ніжній манірності і забавним анахронізмам, які підкреслюють ірреальність цієї історії.
Яке майбутнє чекає на цей театр? Думки щодо цього розійшлися. Дехто продовжує захоплюватись ним і вважає, що п’єси Жіроду незабаром посядуть своє місце серед творів французьких класиків. Інші гадають, що тільки окремі вдалі сторінки (як, наприклад, звернення Гектора до мертвих у «Троянській війні») виринуть в антологіях, в той час як сама п’єса буде забута. Третіх, нарешті, дратує гумор Жіроду, на їхню думку, цей театр приречений, тому що не приймає себе всерйоз. У Расіна, кажуть вони, не було ні свідомих анахронізмів, ані преціозності.
Цей песимістичний вирок здається мені надто суворим. Я переконаний, що кращі п’єси Жіроду можна з успіхом ставити в наші дні. Вірно, що «Амфітріон», «Троянська війна», «Електра», «Содом і Гоморра» навмисно анахронічні. Але це пояснюється, з одного боку, бажанням міцно утвердитись на грунті ірреального, а з другого боку — тим, що в епоху Жіроду у театрі панував стиль «параду». Дух Юбю[245] відроджується у «Божевільній з Шайо». Досить схожа у цьому відношенні п’єса «Молоді з Ейфелевої башти». Ми мали можливість переконатися в успіху, яким користувалася у Нью-Йорку «Ундина». Добре була б зустрінута публікою і «Троянська війна», коли «Комеді франсез» відновила б цю виставу. Сюжет «Зігфріда і Лімузена» лишається актуальним. Було б невірним твердити, що цей театр несерйозний. Жіроду з легкістю маніпулює аж ніяк не легковажними ідеями. «Аполлон
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мистецтво і життя. Збірник», після закриття браузера.