Читати книгу - "Мистецтво і життя. Збірник"

мораліста спрямовує на розбещену пару, яка зустрілася йому в одному з романів Лоуренса[250], нещадне світло свого світогляду. Та хіба не існують законні прихильності, які дозволяють людині уникнути жахливої самотності, врятуватися від прокляття хтивості? Адже є родина, друзі. В усіх сім’ях, які змальовує Моріак, наче привиди, блукають найжахливіші спокуси. Брати й сестри стежать одне за одним, зітхають одне за одним. Чоловіки і дружини, ніби скуті спільними кайданами каторжники, зневірені і ворожі, шматують одне одному душі. «Власне кажучи, ніхто нікого не цікавить; кожний думає тільки про себе». А коли батько і мати роблять спробу подолати бар’єр мовчання, який роз’єднує їх, стид і звичка паралізують їх. З прогулянки, на яку вони пішли, щоб висловити все, поговорити про сина, котрий їх непокоїть, вони повертаються, так нічого одне одному й не сказавши. Перечитайте цю чудову сцену з «Пустелі кохання».

Деякі з католицьких читачів Моріака закидають йому песимістичний погляд на світ. Він, у свою чергу, закидав їм те саме. «Ті, хто відкрито визнає, що вірить у первородний гріх і розбещеність Плоті, не виносять, — говорив він, — твори, які про це свідчать». Інші читачі гудили авторів, які домішують релігію до конфліктів, де панує плоть. «Такі письменники, — відповідав Моріак, — аж ніяк не намагаються зробити яскравішими свої твори, додавши до них дещицю тьмяного містицизму, ні використати божественне як приправу. Але як малювати порухи серця, не говорячи про бога?» Ця «жага абсолюту», яку деякі з його героїв вносили у кохання, чи не християнська вона у своїй основі, так само як і їхні сумніви? Щоб ігнорувати муки плоті, щоб писати романи, де б не було мови про зіпсованість людської натури, слід було б навчитися відвертати увагу від кожної думки, кожного погляду, відмовитись від прагнення знаходити там зародки бажання, скверни. Слід перестати бути романістом.

Як може письменник або художник, коли тільки він щирий, змінити свою манеру письма, котра є не що інше, як зовнішня форма, проекція його душі? Адже ніхто не закине Мане[251] те, що він малював полотна у дусі Мане, або Греко, що він створював картини у дусі Греко. «Не говоріть мені про натуру! — повторював Коро. — Я бачу тільки полотна Коро». Подібно до цього Моріак заявляє: «Тільки-но я сідаю за роботу, як усе навколо забарвлюється у мої постійні кольори. Моїх персонажів відразу оповиває сірчастий дим — серпанок, властивий моїй манері; я не обстоюю його, але він належить мені і тільки мені». Кожна людська істота під пером Франсуа Моріака стає персонажем письменника Моріака. Але чи правду пише Моріак? Невже всі ми його персонажі? Невже ми — рідні брати цих чудовиськ? Суть багатьох творів Моріака полягає у тому, щоб довести: деякі елементи цих чудовиськ наявні в кожному з нас.

Усі ми, читачі, які живемо спокійним життям, щиро протестуємо: «У мене немає на совісті жодного злочину». Але чи це так насправді? Ми нікого не вбивали з допомогою вогнепальної зброї, ми ніколи не стискали руками тріпотливе горло. Але хіба ми ніколи не усували із свого життя — і до того ж безжалісно — людей, яких одна наша фраза могла підштовхнути до смерті? Хіба ми не відмовляли у допомозі одному або навіть кільком людям, для яких допомога ця була б порятунком? Хіба ми ніколи не писали фраз або книжок, які оберталися для інших смертним вироком? Коли міністр-соціаліст Саленгро внаслідок кампанії, розгорнутої проти нього пресою, покінчив життя самогубством, Моріак у статті в газеті «Фігаро» показав з майстерністю великого романіста людську драму, що таїлася у цій політичній драмі. Той, хто вів цю кампанію у пресі, — чи він відповідальний за цю смерть, чи вважає себе вбивцею? А скільки злочинів ховає у собі сфера почуттів? Яким шляхом може уникнути ролі ката той, кого кохає інша істота? Кожний, хто свідомо або несвідомо викликав в іншого пристрасть, якої сам не поділяє, стає — бажає він того чи ні — знаряддям тортур.

Пари, які блукають пустелею кохання, у своїй нестямі постійно терзають одне одного. Літератор, котрий через свою одержимість стає небезпечним, бо вважає, що йому все дозволено, не менш страшний, ніж який-небудь бродяга з застави. Адже такий письменник гадає, що він вільний від обов’язків, які всі інші повинні виконувати. Коли того вимагатиме його творчість, він без вагань мучитиме людей, які його оточують, щоб вивергнути з їхніх грудей зойк, необхідний для його химерних співзвуч. Хіба можна вважати цю вівісекцію чимсь невинним? Істина полягає у тому, що кожна людина має страшну здатність завдавати зло іншим людям, які оточують її.

«І все ж, — протестує оптиміст, якого можна було б також назвати людиною ангельського складу, — і все ж є люди добрі, люди побожні». Є, відповідає з прозорливою гостротою Моріак, люди, які вважають себе добрими, які вважають себе побожними, але коли вони надто легко дійшли такої думки, то цілком можливо, що вони помиляються щодо себе, що вони саме і є найгіршими з усіх. Усією своєю творчістю Моріак нещадно переслідує удаваного праведника. Ми знаходимо його у п’єсах Моріака — це пан Кутюр, член мирської конгрегації, персонаж, який викликає тривогу, який крутиться біля жінок, маскуючи свої похітливі бажання релігійними напученнями. Ми знаходимо такого святенника у романі «Фарисейка»: це Бріжітта Піан. Ця християнка, що хизується своєю піднесеною душею, жорстоко і злобно переслідує кохання інших людей. Прозорливість католика-мораліста нагадує багатьма своїми рисами прозорливість психоаналітика. І той і другий вміють знаходити приховані пристрасті у словах і вчинках, котрі є лише зовнішніми прикметами цих пристрастей.

На початку свого літературного шляху Моріак вважав своїм обов’язком наприкінці роману — з допомогою дуже прозорого штучного прийому — приводити до бога тих, кого похіть або скнарість відвернули від нього. Пізніше Моріак ставився нещадно до цього удаваного спасіння, яке має лише формальний характер, бо не пов’язане із справжнім каяттям, з тією глибокою зміною самого єства людини, зміною, котра тільки й може вважатися свідченням благодаті. Письменник менш суворий до найглибшого падіння юного шибайголови і розпусника, ніж до поведінки тих, хто являє собою «карикатуру на найсвятіше у світі». Навіть атеїст здається йому іноді менш далеким від бога, ніж жінка цього безбожника, святенниця, яка кожним своїм словом, кожним вчинком заперечує Христа. «Не було жодної з форм благодаті, — пише своїй дружині герой роману „Гніздо гадюк“, — яку ти не перетворювала б на свою протилежність».

Чим душевно зрілішим стає Моріак, тим краще осягає він людей, тим непримиренніше його ставлення до удаваної доброчесності.