Читати книгу - "Українське Січове Стрілецтво (визвольна ідея і збройний чин), Степан Ріпецький"

В тім самім часі, коли Союз Визволення України вислав до американського президента В.Вилсона, вище наведену заяву із постулятами українського народу, там, по другій стороні бойового фронту, організовані кола українського громадянства устами Ради Товариства Українських Поступовців в Києві склали також у першій половині лютого 1917 р. письмо до президента Вилсона, в якому, вітаючи його ідею про права недержавних націй на державну незалежність, поставили домагання, взяти під увагу також інтереси українського народу після закінчення війни. В тій заяві було, м. інш., сказано таке:

«Ми, заступники 35-мільйонової української нації, між ворожими державами поділеної і приневоленої братоубійчим виступати чийом у ворожих таборах, несказано почуваємо весь жах теперішнього становища недержавних народностей. У Росії народ наш позбавлено найелементарніших умовин для розвитку, аж до заборони національної мови, письменства, преси. Виходячи на люди з гаслом визволення австрійських українців, Росія за час окупації Галичини зруйнувала культурні здобутки і працю багатьох поколіннів, покинувши там по собі справжню пустиню. Але разом з тим і Австрія, заводячи автономію Галичини, щоб догодити дужчому тут елементові – польському, ставить галицьких українців перед перспективою нової підлеглости, нового утиску. Трагедія, що переживає український народ, ще збільшується тим, що справедливі його домагання національного самоозначення стрічаються з упертим нехтуванням з обох боків… Український народ хоче самим собою бути і завзято бореться за самобутнє існування й розвиток».[127]

Усе свідоме українство по обох сторонах бойової лінії стануло одним фронтом до боротьби за спільні інтереси усієї української нації. В заяві Ради ТУП-у до през. Вилсона бачимо вияв ідеї всеукраїнської солідарности. Хоч самі безсильні і пригнічені під тяжким режимом московського деспотизму, члени ТУП-у щиро бажали упімнутись перед форумом американської демократії також за галицьку Україну, яку так ганебно зруйнували російські «визволителі», та яку тоді Австрія плянувала передати під панування Польщі. На всіх українських землях росла й розвивалась здорова політична думка. Визвольна національна ідея діяла й ждала на слушний час.

Розчарування, пригноблення і песимізм, що в першім моменті опанували українське громадянство, не тривали довго. Із вічно живих джерел нації виросла віра у власні сили, що була скріплена новим гірким досвідом. Здезорієнтоване громадянство віднайшло знову мету своєї праці і боротьби. Тою метою була самостійна і незалежна Україна, збудована власними трудами і власними жертвами всупереч усім перешкодам. Передовим репрезентантом і носієм цеї ідеї власної сили нації було УССтрілецтво, і тому воно остало при зброї. З тою новою вірою, що спасення України може вийти тільки від неї самої, українське суспільство з тим більшим завзяттям вийшло на зустріч грядучим подіям.

Не довго прийшлось західньо-українському громадянству оставати в тій непевній політичній атмосфері. В першій половині березня 1917 р. надійшли з тої сторони бойового фронту несподівані, радісні вістки, що в Росії вибухла революція. Велика імперія, яка ще перед місяцем гнала свої мільионові армії на криваву різню, щоб загарбати чужі землі, не видержала воєнного тягару. Її слаба внутрішня організація, непідготованість до довшої війни, нездарність адміністрації, моральний розклад сили армії внаслідок невдач на фронті, масове дезертирство та компромітація царської системи панування, – призвели до революції в столиці держави. Цар Микола ІІ був змушений зректися своєї влади, яку перебрав революційний Тимчасовий Уряд. Вслід за тим настала для українського народу можливість повного визволення та здійснення його мрій. На чолі революційного руху на Україні станула Українська Центральна Рада, як репрезентант усього організованого українського народу. Визволена нація почала після довгих років неволі творити власне життя. Провідником усього пробудженого національного життя став Михайло Грушевський, що вже до війни був найвизначнішим авторитетом українського визвольного руху. Маніфестації, з'їзди, конгреси – виявляли стихійну радість народних мас, що скінчилася неволя. Розвалилася тюрма народів. Україна воскресла. Усі живі сили почали організуватися до праці, до об'єднання, до дальшої боротьби. Проголошено І Універсал. Народилася найвища гордість нації – рідне військо. Бувші російські дивізії і корпуси українізувалися. Мільйони колишнього царського вояцтва заявляли через своїх делегатів на військових з'їздах в Києві, що вони бажали проливати кров тільки під українським прапором, за вільну Україну. Творилася власна українська влада в Києві: Генеральний Секретаріят, що став першим ступнем на шляху до незалежної державности…

Щоденно надходили до Галичини все нові, цікавіші і радісніші вістки з-поза фронту, з Києва. Всі інші справи і проблеми відійшли далеко набік. Зникло пригноблення. Велика радість запанувала серед українського громадянства в Галичині і Буковині. Росли нові надії. Дозрівала єдина загальна думка: Там над Дніпром вирішується вся українська справа, там наша сила і спасіння!

На кілька днів перед вибухом революції в Росії, 8 березня 1917 р.[128] вимаршував відновлений Легіон УСС в силі 6-ох сотень в двох куренях із місця осідку Вишколу в Розвадові на фронт під Бережани, під проводом нового команданта пполк. Ф.Кікаля, чеха по національності. Перший раз виступив Легіон в стрілецьких одностроях, мазепинках. При звуках стрілецької оркестри пройшов Легіон двадцятькілька кілометрів через Розділ, до Жидачева, звідки на другий день рано виїхав залізницею до Бережан.

З огляду на малий бойовий стан сотень, зліквідовано другий курінь та стягнено Легіон до чотирьох сотень. В такій формації лишився Легіон до розвалу Австрії, не відзискавши вже другого куреня. З Бережан відійшли УСС 11 березня на фронт під село Куропатники над Ценівкою. Тут приєдналась до Легіону технічна сотня, яка цілу зиму перебувала на фронті. Становища під Куропатниками