Читати книгу - "Українське Січове Стрілецтво (визвольна ідея і збройний чин), Степан Ріпецький"

«Кожний народ окуплює собі самостійне місце в ряді інших народів тільки боротьбою й жертвами. І український народ може винести справу свого визволення з забуття тільки чинною боротьбою.

Сучасна світова війна дала нам нагоду виступити збройно в ім'я самостійности українського народу.

Утворений в тій цілі волею народу, як національна бойова одиниця, Легіон Добровольців, Українських Січових Стрільців, став до боротьби за самостійність України там, де було до того чину місце: в рядах армій центральних держав.

Різні перешкоди при утворенні Легіону найкраще говорять про його незмірно велике значення саме для нас і для нашої народної справи.

І чим гірше стається загальне положення української справи й українського народу, чим холодніше відносилися б до нашої справи інші чинники, чим далі відсувано б здійснення наших цілей, тим більші зусилля мусимо робити ми, український народ, аби вдержати на відповідній висоті наші національні сили, отже й нашу бойову готовість!

Війна ще не закінчена, ще половина східньої Галичини й ціла Буковина в руках Росії. Що нам принесе кінець війни, годі вдаватися в пророцтва. Але навіть під найтяжчими ударами й серед найбільших розчарувань, не можемо дати собі витрутити з рук зброї, якою боремося за нашу національну справу, не можемо допустити до того, щоб незалежні від нас обставини зіпхнули нас без опору з нашої сторони, зі сцени боротьби народів за свою будуччину.

Для того Боєва Управа уважає конечним ужити всіх заходів для збільшення Легіону Українських Січових Стрільців і звертається до української суспільности з зазивом, аби пішла назустріч тим заходам».[125]

Блискуча аргументація повищої заяви УБУправи переконала УССтрільців. Почуття відповідальности наказувало їм задержати зброю в своїх руках. Переміг інстинкт самозбереження. УССтрілецтво перейшло нову вогневу пробу. Не заламалось морально, а навпаки ще сильніше закріпило свої ряди, щоб зберегти себе до слушного часу. Війна з Росією ще не покінчена, а на обріях кордонів України появилось уже виразне мариво другого ворога, що хоч сам ще в неволі, а вже простягав свої руки по наші відвічні землі.

Листопадовий акт звернув уперше чуйність УССтрілецтва також на небезпеку від заходу. І це не був припадок, коли в тому ж приблизно часі, під час бойових вправ кількох сотень Вишколу УСС, ми почули з уст сот. Д.Вітовського, якого сотня мала наступати на ліс в Дроговижі, таку нечувану досі бойову команду: «Поляки на краю ліса, мірник 800, скорий вогонь!» Вітовський перший вже тоді передбачив польсько-українську війну.

Після 4 листопада Австрія і Німеччина перестали бути в опінії українського громадянства його союзниками. З другого боку факт дальшої війни проти Росії, якої армія мала минулого літа і осени великі перемоги на галицько-буковинськім і волинськім фронтах, та поновлені репресії українського руху в Росії могли спричинити дезорієнтацію в думках і настроях суспільства та хаос політичних концепцій. Настала ідейно-політична криза. Бажання бачити Росію розторощеною було надто сильне, і воно далі проявлялось з незменшеною силою. Усі шукали розв'язки питання: на кого опертися? «Вісник Союзу Визволення України» писав у вступній статті з 14 січня 1917 р.: «…Нам українцям однаково віяв досі вітер в очі і збоку почвірного порозуміння і збоку осередніх держав… Тільки словні обіцянки тут і там, за якими не йшли ніякі факти або зовсім противні…» Усі шукали промінчика надії…

В тім часі президент З'єдинених Держав Америки В.Вилсон проголосив в своїм історичнім письмі до сенату з 22 січня 1917 р. відому засаду самоозначення народів, як передумову тривкого миру та запропонував, щоб «жаден народ не змагав до того, щоб простерти свою форму правління на якусь іншу націю, щоб кожному народові, малому, великому і могутньому дати волю самому рішати без перешкоди і загроження про форму свого правління та шлях свого розвитку…» Обидві українські політичні репрезентації: Союз Визволення України і Українська Парляментарна Репрезентація звернулись тоді до президента ЗДА В.Вилсона з окремими письмами, в яких вияснено національно-політичні постуляти українського народу в цій війні.

Союз Визволення України вислав до амбасадора ЗДА у Відні письмо такого змісту:

«Ваша Ексцеленціє! У відручнім письмі Президента ЗДА до сенату з дня 22 січня, піднесено великі слова про волю всіх народів і право кожного народу до самостійного державного життя.

У зв'язку з проголошенням тих великих слів, позволяємо собі звернути увагу п. Президента, що під російським пануванням стогне в неволі великий 35-мільйоновий український народ, позбавлений елементарних національних прав, навіть права уживання своєї мови в письмі й слові; що Росія, вирушивши нібито на визволення австрійських слов'ян і зайнявши Буковину і частину Галичини, заселені українцями, які користають під австрійським пануванням зі свободи національного розвитку, знищила тут всі придбання української національної культури, посуваючися аж до заборони українського слова.

Український народ в Росії все змагав і змагає до самостійного державного життя і згадане письмо п. Президента управнює нас до надії, що ті змагання знайдуть попертя у п. Президента, згідно з проголошеною ним засадою свободи і рівности народів.

Просимо передати це письмо Вашій Владі».[126]

Редакція ВСВУ подала такий коментар до повищого письма: «На голоснім письмі Вилсон не повинен спинитися, але в дійсності приложити руку до того, щоб бодай зблизити міжнародні відносини до того ідеалу, який він виставив. І коли Вилсонові діла не засвідчать про щирість його слів, його письмо буде тільки одним з прикладів пропасти між ідеалом і дійсністю». Повищі побоювання показались оправданими, бо теоретичні ідеї Вилсона не були застосовані при вирішенні української справи на мирових конференціях після першої світової війни.

На цьому місці треба ствердити надзвичайно відрадне явище, а саме, що в тій дуже тяжкій політичній ситуації, український народ розділений лісом багнетів і штиків, жив одною думкою та одними почуваннями. Обі часті роз'єднаної нації, весь час думали про себе, терпіли