Читати книгу - "В сузір’ї Дракона"

Валентин ЧЕМЕРИС,

м. Київ, 1998 рік.

Сирена була коротка — один гудок — і означала команду: «Всім стати в стрій!» І ледве металеве ревіння стихло, як особовий склад матки: солдати, сержанти, прапорщики та офіцери — всі, хто за розкладом не заступив на бойове чергування, кинувши все, вишикувалися біля блок-казарми. Була третя година дня. З соснових борів, що оточували позицію, тягло густим і терпким смоляним духом. У вилинялому від спеки білястому небі сонце застигло розплавленою магмою — десь за лісами, за борами, у далеких звідси степах і напівпустелях лютували часті в тих краях суховії, тож їхній, хоч і послаблений відстанню, та все ще гарячий подих відчувався й на позиції. Але сонце (і навіть спеку!) тут любили. Після багатьох годин, проведених у підземеллі, приємно було поніжитися на сонці й подихати свіжим, настояним на хвої повітрям, відчуваючи навколо себе вільний простір — без заброньованих переходів, тісних нір, без пультів, екранів, кабелів чи амбразур дзотів. Але сьогодні — який жаль! — уже напевне ж не вдасться погрітися на сонці.

Походжаючи перед строєм, КЧС (командир чергових сил) у званні майора завчено почав:

— Засоби особистої безпеки під час проведення регламентних робіт на позиції…

Тільки найчутливіші прилади змогли б у ту мить зафіксувати підупале солдатське зітхання, що означало: «Ну, ось… Почнеться регламент — прощай спокійна служба аж до кінця зміни». До всього ж після оголошення регламенту особовий склад, незалежно від звань та посад, віднині буде зобов’язаний постійно мати при собі протигази та засоби індивідуального захисту (казенною мовою — ізезе), з ними нести службу, відпочивати, їсти, не знімаючи з плеча, а лягаючи спати, класти осоружне ізезе на подушці біля голови, наче яку кралю-коханку. А це солдатів, не дуже охочих тягати на собі зайвий вантаж, та ще в спеку, не дуже радувало. Як і та суєта суєт, що неодмінно, хочеш того чи ні, а зчиниться, як тільки-но почнеться регламент. Тепер — днюй і ночуй у підземеллі.

— На випадок появи під час регламентних робіт над спорудою № 1 жовтої хмари в супроводі сильного хлопка, — завчено гримів розкотистий голос майора, — не задіяний особовий склад, застосовуючи засоби індивідуального захисту, залишає об’єкт, постові ж і далі несуть караульну службу, але — в ізезе!

— Одинадцятий — на зв’язок! — пролунала команда, тільки-но закінчився інструктаж і почалася суєта суєт.

— Одинадцятий на зв’язку, — продзвенів молодий голос.

— Говорить Дев’ятий. На підході до об’єкта колона регламентної техніки з обслуговуючим персоналом. Дійте згідно з інструкцією!

— Є діяти згідно з інструкцією!

Першим колону регламентної техніки, що була на підході до об’єкта, за інструкцією мав зустрічати Одинадцятий, командир відділення по зміцненню охорони матки, він же — начальник контрольно-пропускної служби. Тільки він один відає допуском і випуском людей чи техніки на позицію і з позиції. Тієї зміни начальником КПП був сержант Олександр Пиріг, високий і тонкий у талії русочубий юнак з далекого звідти Придніпров’я, за плечима якого, крім автомата і згортка із засобами індивідуального захисту, були ще десятирічка, перший курс Інституту фізичної культури, шість місяців сержантської школи, стільки ж штатної служби, три подяки від командування і стільки ж надрукованих (із доброї сотні написаних) віршів. Крім спорту (де він навіть мав звання КМС — кандидат у майстри спорту), Сашко з п’ятого класу захоплювався й віршами, вперто мріючи стати поетом. Але у відомстві Евтерпії, музи-покровительки ліричної поезії, йому поки що таланило менше, аніж у спорті, де він неодноразово виборював звання чемпіона області і призера республіканських змагань з дзюдо та самбо.

Сашко стояв по той бік металевих, замкнених на замок воріт із дротяної сітки і намагався втиснутися в куцу тінь грибка, на якому висів телефон екстренного зв’язку. Спекота. Ані вітерця. Тиша. І така, що понад колючою проволокою сміливо стрибає заєць, незугарне викидаючи довгі задні ноги. Сержантові хочеться тюкнути-свиснути на довговухого, але він стримується. Командир все ж таки, хоч і молодший. Треба зберігати реноме. Та й що за дивина — сірий зайчик. У навколишніх лісах, зокрема в дубових, просторих і світлих, їх до дідька! Особливо часто потрапляють довговухі на очі взимку, коли загудуть-завиють хуртовини й загатять все навколо білими, аж синюватими снігами. Зайців тоді висипає як із міха, іноді вони кучугурами дістаються до сітки з напругою — в такі дні трапляється, що караул обідає чи вечеряє смаженою зайчатиною. А якось (це вже старослужилі розказували) занесло на сітку лося — шарахнуло добряче, тривога ледь вгамувалася під ранок, але для особового складу матки то була значна лафа. Стільки дармового, непередбаченого інтендантською службою м’яса! І досі старослужилі згадують той дурняк.

Сашко переступає з ноги на ногу й ворушить губами — він завжди ними ворушить, коли складає вірша. Умови зараз, щоправда, не для творчого процесу, та що вдієш — служба є служба, і на краще розраховувати не доводиться.

Невдовзі якось самі собою народилися два рядки з майбутньої поезії.

Та тільки завертілися слова й почали солдатами шикуватись в стрій, чи то пак у рядки, як до слуху сержанта-поета долинуло віддалене гудіння потужних моторів, що, здається, аж надривалися від вантажу. Через кілька хвилин одна по одній витикаються з-за узвишшя великі, криті брезентом армійські машини, перевалюють через гребінь і похідною колоною — не швидко й не повільно, а так, як треба за інструкцією — рухаються широкою бетонкою до об’єкта. І як тільки колона, зачадівши все навколо сизим димом, спиняється за десяток метрів від воріт, Сашко, зітхнувши — таки не складе він сьогодні вірша і завтра-позавтра теж, бо регламентна суєта зчиниться на кілька діб, — одним ривком пірнає в спеку, як у гарячий бульйон. Поправивши за спиною автомат, а на поясі два магазини до нього і багнет-ніж, чітким кроком підходить до головної машини. У ній сидить старший колони — офіцер у чорному, як і у всіх ракетників, комбінезоні з червоною номерною биркою на грудях.

— Начальник капепе сержант Пиріг! Прошу представитись!

Запилене