Читати книгу - "Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе"

і травам падає на плечі неспішний яблучний танок. А вітер з-за горба, мов привид, дуби старезні обмина. Несе крізь ніч на синіх крилах густий дух юного вина. XV
У лоні снігової ночі сон підкорив усе собі, лиш підкорятися не хоче — в душі самотній — вічний біль. Душа замовкла чом, питаєш, не вилила той біль гіркий? — Вона ж бо зна, та й ти вже знаєш: тоді б погасли всі зірки. XVII
Світу подорожній, маєш далі йти… Хто ще знати може горе так, як ти! З ранку і до ночі витися стезі, біль до тебе очі — в кожнім по сльозі. З них волає доля криком: «Зрозумій!» — в глибині бездонній світ скорботний твій. Тисяча сльозинок спрагою доби, в кожній і в єдиній образ твій відбивсь! XIX
Я дивлюсь на море скель, скрізь кущі стримлять в камінні. Мертва тиша. В очманінні небо висне ворухке. Тінь метелика в траві… Він блука над краєм вбогим, схожий з думкою про Бога у безбожній голові. XXV
Я сірим зболений відлунням, бо сходить світ на сірий дим, немов кохана, як цілує, «прощай, — говорить, — назавжди». Немовби мертвий я, та крає мій бідний мозок мука зла: з надгробка жінка квітку вкрала, що вже останньою була… Любов
ІІ
Був спершу день у хризантемах білих — од пелюсток бентежно так мені… Душею ти моєю володіла в ту пізню ніч… І щира й