Читати книгу - "Відлуння у брамі"

— Так, він. Кажуть, Людмила, точніше тепер черниця Лукерія, мітить у його ігумені.

— Он воно що! Ну, грошва там добра крутиться — і без усяких податків та наїздів перевіряльників. Добре, Юрко, схожу я до «матушки Лукерії». Гадаю, вона не відмовить мені у душпастирській розмові — маю я дещо на той монастир. Може, Людмила-Лукерія і справді знає, як розшукати Бланка.

— Людмила більше контактувала з таким собі Тедом Россманом, він же Фьодар Рассомахін, він же Транихиїл. Якщо вона не знає, де Бланк — розпитайте, будь ласка, про Теда. Це дослідник, який також працює на Шахсуварова, і мав контакти з Бланком.

— Дожилися! Я — орденоносна працівниця прокуратури, заслужена юристка, між іншим, на оперативних побігеньках в того, хто мені у сини годиться, — жінка жартома тицьнула йому у обличчя тюльпановим оберемком. — Не хвилюйся, якщо Людмила щось знає про Йосипа чи Теда, мені розповість неодмінно. Все, бувай, — «заслужена та орденоносна» несподівано легко звелася на ноги і почимчикувала набережною.

На околицях Кам’яної могили на Велесі панував жовтень. Тумани насичували ранки важкою прохолодною вологою. Характерники — Іван, Олег, Мстислав та Мечислав — дісталися орбітального двійника Землі у той самий спосіб, що й минулого разу — крізь браму у Кам’яній могилі, яку їм відчинив Триголос. Інші члени Ордену лишилися у Дніпропетровську — мали там несподіваний клопіт через серію вибухів.

До інопланетної експедиції Іван дозволив долучитися й колишньому малолітньому волоцюзі Денові. Тезка планети, а заразом один із її богів — Велес — виявив до козаків свою традиційну «божественну» гостинність. Снідали кислим молоком та гарячим хлібом, змащуючи його темним медом. Сьогодні ж мали лаштуватися у далеку дорогу — на північний схід, до Моксельського каганату. Втім, далеким їхній шлях можна було назвати лише умовно — якщо прокладати його на мапі. Бог, як і обіцяв, добре підготував експедицію — його посланці потай розмістили та активували стаціонарну браму переходу. Крізь неї характерники мали потрапити до столиці каганату — міста Моксель, розташованої на березі однойменної річки. Сам Велес, як і попереджав, з ними не пішов. Адже Моксель являла собою країну, підвладну іншим богам. А поміж богами — не те, що між їхніми служителями — шанується та неодмінно дотримується принцип непорушності меж юрисдикції, так би мовити.

Сонце прогнало туман, і з тераси, де відбувалося снідання, відкрився веселий краєвид на вже знайоме характерникам село, що виднілося оддалік.

— Збираймося, панове, — Велес підвівся, даючи знак про закінчення сніданку. — Отже, крізь браму ви потрапите у замасковану землянку. Її мої люди потай викопали у крутосхилі Відьминого пагорба[42] на березі річки Моксель. На ньому, за тином із гострих паль, розташована каганова резиденція — Кремлядь, як її називають. Там уже розвиднилося, але у цей час місцина, де ви опинитеся, ще буде безлюдною. Я добрав для вас одяг, — він кивнув у бік скрині під стіною. Там лежали довгі, зелені й червоні, оксамитові каптани, сині шовкові штани, сорочки з тонкого полотна та круглі хутряні шапки з оксамитовим верхом.

— Якесь це усе мажорне, — знизав плечима Ден, перебираючи речі — юнак першим опинився біля купи одягу.

— Тобі що до того? — пробурчав Мечислав, приміряючи шапку. — Ти лишаєшся у господі пана Велеса.

— Як це?!. — спробував обуритися Ден, поглядом шукаючи підтримки в Олега.

— Не обговорюється, — Іван накинув каптан. — Подякуй, що тебе взагалі взяли на планету. Допоможеш тут панові богові по господарству. До каганату, як і планували заздалегідь, вирушаємо утрьох — Олег, Мстислав і я. Більша група привертатиме зайву увагу.

— Тату, може і я з вами? — спробував в останню мить потрапити до експедиції Мечислав.

— Ні, — відрубав Іван, — ти повертаєшся до Дніпра під оруду Гордія. Сам знаєш, там теж повно роботи. Гордій завтра розповість, чим саме вам із побратимами негайно доведеться зайнятися. Якщо ми тут, на Велесі, впораємося раніше, — прийдемо вашому гурту на допомогу, як ні — то навпаки…

— А мене? А мене?! — мало не заплакав Ден. — Самі знову у щось цікаве вплутуєтеся, а мене у безпеці під опікою пана Велеса лишаєте!

— Роби, що сказано! — гримнув на юнака Іван. — Он бачиш, Мечислав також погодився, — одним махом старший характерник упокорив обидва протести. — Ти, Мечиславе, — звернувся він до сина, який вже не наважувався заперечувати, — за допомогою пана Триголоса триматимеш зв’язок із паном Велесом. Якщо ми не повернемося за тиждень, він підкаже, що робити далі.

Олег тим часом швидко вбрався у запропонований одяг.

— Якось неприродно ти у цьому виглядаєш! — знизав плечима ображений Ден.

— Справді, — погодився Мстислав, — чогось не вистачає…

— Бороди! — вигукнув Мечислав. — У кінофільмах та на картинах я бачив людей у такому одязі лише бородатими. — У Мокселі вас одразу викриють!

— Це легко, — Велес зробив правицею колоподібний рух.

Обличчя учасників експедиції миттю обросли акуратними бородами. Волосся на головах подовшало та скуйовдилося, як і годиться для середньовіччя.

— Не забудьте торби, — нагадав бог і вказав на три чималі наплічники, притулені до скрині. — Там моксельські гроші та ще дещо. Нагадую, панове, ви — купці-ювеліри з далекої Аланиїди Кавказької. Привезли для моксельського кагана Невса Першого та його дружини Суї лише дві, але небачені у цьому світі речі: кинджал з міцної криці, за руків’я якому править цільний яхонт — каганові; люстро у срібній оправі з великими блакитними перлами й алмазами — каганисі.

Велес дістав із наплічника два оксамитові