Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Навіщо?

— Бо зараз усі знають, що Іван Карпович у місті й він допомагає Кріку. Це деморалізує багатьох наших союзників, які вважають, що в такому випадку нам не перемогти. Якщо ж вони прочитають, що ви поїхали, то сприймуть це як доказ слабкості Кріка. Ми приберемо його і реформуємо Синдикат, зробимо з нього не одну з найвпливовіших організацій, а найвпливовішу організацію імперії. Від Одеси до Мурманська, від Петрограда до Владивостока. І ця організація буде вдячна вам, Іване Карповичу. Я розумію, що вас із Кріком пов’язують давні історії. Я знаю, що це завдяки вам він повернувся з небуття, з того заслання на хуторі, куди його запроторили «американці». Ви допомогли йому повернутися до влади. Але зараз йому час іти. Він не бачить перспектив, він не хоче розвитку, він боїться війн. Він постарів і втратив спритність. Ми мусимо його прибрати. Ви ж нічого йому не винні. Просто поїдьте з Одеси. Вам потрібні якісь документи? Ми зробимо все, що ви забажаєте. У нас є відповідні зв’язки. Крік не потрібен ні нам, ні вам. Просто перегорнемо цю сторінку — і все.

— Я поїду з Одеси за кілька днів. Але мій від’їзд буде таємним. Жодних журналістів. А там уже хто кого перегорне, розбирайтеся самі. Якщо ж мене знову спробують зачепити, я знову втручуся у війну. А далі вирішувати вам.

Ми знову помовчали, потім Червень підвівся. Кивнув.

— Що ж, дякую, Іване Карповичу, що зголосилися поговорити. Бажаю успіхів. — Легко вклонився і вийшов. Я трохи почекав. Раптом на вулиці пролунали постріли. Я вибіг і побачив, як Червень і ще двоє, — мабуть, його охоронці, — відстрілюються від людей Кріка, яких значно більше. Мить — і ось уже Червень упав на бруківку, поранений у тулуб і шию. Вистрелив сам собі в голову. Не хотів потрапляти у полон. Ось попадали охоронці Червня. Бійці Кріка підбігли, забрали тіла, повантажили в авто й поїхали. За кілька хвилин з’явилася поліція. Городові вдавали, що нічого не трапилося, наказали прибрали з бруківки сліди крові.

— Червень хотів вас убити? — прошепотів Сашко, який підійшов до мене.

— Ні.

— Вас чекає Бенціон Менделевич. Оте чорне авто біля входу в лікарню він надіслав по вас. Ви поїдете?

— Звісно, — кивнув я. Коли підійшов до виходу, зустрів Анюту.

— Що тут було, Іване Карповичу?

— Війна, пані Анетто. А ви куди?

— Додому їду, Іване Карповичу. Мені дозволили повернутися з лікарні. Дуже хотіла вам заспівати. Але лікарі поки забороняють.

— Слухайтеся їх, пані Анетто, а спів я ваш неодмінно ще почую.

Ми сіли в різні авто й поїхали. Мене повезли до «Варшави».

Там вечірній виступ був. Замість Анюти хтось інший співав. Людей багато, все ж таки найкращий клуб міста. Мене повели до кабінету пана Бенціона. Дорогою перестрів Борис.

— Іване Карповичу, дуже дякую вам за допомогу.

— Немає за що.

— Для мене велика честь працювати з вами. Ви врятували мені життя, бо я справді збирався увірватися у ту хату. А там було вісім пудів вибухівки у підвалі й чотири на даху. Від нас би зовсім нічого не залишилося. Я буду пам’ятати про вашу допомогу все життя.

— Дякую, Борисе. А чи можу я попросити вас про невелику послугу?

— Так, звісно.

— Я б хотів відправити пані Анетті букет квітів. Гарний букет, який допоможе їй пережити цей вечір без виступу.

— Іване Карповичу, пані Анетта отримає найкращий букет, який тільки можна знайти в Одесі!

Мене повели далі. Я помітив, що охоронці розслаблені, за зброю не тримаються, жартують, деякі трохи напідпитку. Завели до кабінету пана Бенціона. Крік уже чекав мене. Підвівся, обійняв.

— Радий вас бачите, Іване Карповичу. Сідайте.

Ми всілися в крісла, посередині стояв невеличкий столик.

— Не менш радий сповістити вас, що проблеми, яка заважала нам останніми днями, більше немає, — продовжив Крік. — Люди, яких я вважав відданими, вирішили, що без мене зможуть заробляти більше. Оголосити мені війну прямо вони не наважилися, спробували розхитати мій тил, дочекатися, поки заслабну, а потім уже вдарити. Усе як ви казали. Але тепер ворогів знайдено і знищено.

— Усіх? — засумнівався я.

— Знайдено — всіх. Знищено не всіх. — Крік трохи скривився. — Так сталося, що в заколоті взяло участь досить багато поважних людей. Я міг би знищити їх усіх, але це б завадило справам Синдикату, який я очолюю. Тому загинули найзатятіші, ті, хто підбурював цю війну, наполягав на моєму знищенні. А інших я приберу протягом року.

— Чи не спробують вони вдарити першими?

— Не наважаться. Я ж сказав, що знищив усіх ворогів, тому вони думатимуть, що я не знаю про них. Людина — така істота, яка любить і хоче сподіватися на краще. Ось і вони мріятимуть, що я про них не дізнаюся. Надія — одна з найпотужніших отрут. Треба давати людині трохи надії, і це триматиме її краще за кайдани. Я дав їм надію, що знищив усіх, кого хотів, і на цьому зупинюся. Вони повірять, сподіватимуться, що так і буде. А я потроху нищитиму їх і виріжу геть усіх. Бо зрадник ніколи не виправиться. А поки нехай живуть. В Одесі знову встановився мир та спокій.