Читати книгу - "Подружжя по сусідству"

і яка захищає поверхню. ">[2] його дорогої стільниці, й розуміє, що йому вже час розмірковувати про те, що він робитиме після арешту. Арешт видається тепер неминучим. Анна не лишиться з ним, тільки не після того, що вона почує від свого батька. Навіщо їй це? Вона його зненавидить. Якби вона так учинила з ним, він би ніколи їй цього не пробачив.

А ще ж є Синтія із цим її відео.

Опустивши носа у третю склянку, Марко вперше замислюється, чи не розповісти поліції правду. Що як він просто скаже Ресбаку: так, він спілкувався із Брюсом, який виявився Дереком Гоніґом. Так, у нього були проблеми у бізнесі. Так, його тесть відмовився йому допомогти. Так, він планував викрасти дитину й сховати на два дні, аби отримати викуп від батьків дружини. Але, власне, ця ідея навіть не належала йому. Вона належала Дереку. Це він усе запропонував. Він спланував цю аферу. Марко сприймав це як спосіб отримати вперед частину спадку своєї дружини. Ніхто не мав померти: ані його спільник, ані, звичайно ж, його дитина.

Марко теж став жертвою в цьому злочині. Не безневинною, але жертвою. Він був у відчаї й наштовхнувся на людину, яка назвалася вигаданим ім’ям і навіяла йому ідею викрадення заради своєї власної наживи. Хороший адвокат, такий, як Обрі Вест, міг би побудувати на цьому захист.

Марко міг би прийти до Ресбака та в усьому зізнатися. Усе йому розповісти.

Коли Кора повернеться додому.

Він сяде у в’язницю. Зате Кора, якщо вона все це переживе, лишиться з матір’ю. Він більше ні в чому не залежатиме від Річарда. І Синтія також обламається. Можливо, він навіть зможе зробити так, щоб її заарештували за спробу шантажу. На мить він уявляє Синтію з немитим волоссям і в безформному помаранчевому комбінезоні.

Він припиняє ходити, ловить своє відображення у великому дзеркалі, що висить на стіні навпроти вікна, й заледве впізнає себе.

Розділ 32

Нарешті Марко повертається додому. Він забагато випив, тож не сідає за руль, а викликає таксі. Додому він приїздить якийсь скуйовджений, із червоними очима, сповнений напруги попри велику дозу алкоголю в його тілі.

Він заходить через парадний вхід.

— Анно! — гукає він, не розуміючи, де вона. У будинку темно, й таке відчуття, що там нікого немає. Дуже тихо. Він стоїть нерухомо, дослухаючись до тиші. Можливо, її немає вдома?

— Анно! — гукає він голосніше, стурбованим голосом. Заходить до вітальні. Завмирає, побачивши її. Анна сидить на канапі, у темряві, немов статуя. В руках у неї великий ніж — Марко впізнає ніж для м’яса з дерев’яної підставки на їхній кухонній стійці. Душа в нього втекла у п’яти. Він обережно ступає вперед, намагаючись краще її роздивитися. Що вона робить у темряві з ножем?

— Анно, — каже Марко вже тихіше. Вона наче перебуває в якомусь трансі. Вона лякає його.

— Анно, що сталося?

Він говорить до неї так, як люди інколи намагаються домовитися із хижим звіром. Коли вона не відповідає, він так само тихо питає:

— Що ти робиш тут із ножем?

Він хоче увімкнути світло. Він повільно рухається до лампочки на журнальному столику.

— Не наближайся до мене! — вона виставляє вперед ножа.

Марко зупиняється, витріщившись на неї, на те, як вона тримає ножа, ніби й справді готова ним скористатися.

— Я знаю, що ти зробив, — каже вона тихим безжальним голосом.

Мозок Марко намагається швидко все збагнути. Напевно, Анна говорила з батьком. Мабуть, усе обернулося на жахіття. Марко переповнює відчай. Тільки тепер він усвідомлює, наскільки сподівався на те, що його тесть врятує ситуацію й поверне їм Кору. Але, очевидно, нічого не вийшло. Їхню дитину втрачено назавжди. А батько Анни сказав їй правду.

І тепер — фінал — вишенька на торті: його дружина збожеволіла.

— А ніж нащо, Анно? — питає Марко, намагаючись говорити так, щоб його голос звучав спокійно.

— Для захисту.

— Від кого?

— Від тебе.

— Тобі не треба від мене захищатися, — каже їй Марко крізь темряву.

Що її батько наговорив їй? Що набрехав? Ніколи б він умисно не скривдив своєї дружини чи дитини. Усе це — жахлива помилка. У неї немає підстав боятися його. Це все Річардове: «Ти небезпечний, Марко, зі своїми планами та схемами».

— Ти з батьком бачилася?

— Ні.

— Але ти з ним говорила?

— Ні.

Марко не розумів, що відбувається.

— А з ким тоді ти говорила?

— Ні з ким.

— То чого ти сидиш у темряві з ножем?

Він хоче увімкнути світло, але боїться її налякати.

— А, ні, — каже Анна, ніби раптом пригадавши. — Я бачилася із Синтією.

Нажаханий, Марко не каже ані слова.

— Вона показала мені відео. — Очі, якими вона дивиться на нього, дуже страшні. Весь її біль, уся її лють відбиваються на обличчі. А ще — ненависть.

Марко обм’якає, йому здається, що в нього зараз підігнуться коліна. Тепер усе скінчено. Можливо, Анна хоче вбити його за те, що він викрав їхню дитину. Її не можна звинувачувати. Він хотів би вихопити ножа й зробити те саме.

Раптом його кидає в холод. Він має побачити ніж. Він має знати, чи використовувала вона його. Але в кімнаті занадто темно. Він не може роздивитися, чи є на його дружині або на ножі кров. Він робить ще один крок у її бік. Її погляд його лякає.

Вона каже:

— Ти викрав