Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

Психопорубіжжя також формувало потребу продовження стратегії європеїзації українського характеру: виведення національного характеру з російсько-імперського полону у європейський «сюжет», яке розпочав І. Котляревський, підсилив П. Куліш. Стратегія європеїзації передбачала свідоме виведення національної літератури у релігійний контекст, а також модерні пошуки власної іманентності на основі загальнолюдських цінностей. Так, одягаючись в античні одежі, Леся Українка зробила яскравий самоаналіз, що символізував аристократичну жіночість в її порубіжній архетипній національній істеричності — образі Касандри[665].

У зв’язку з потребою модернізації еросу українське творче Его мало продовжити просвітлення класичного романтизму, що народився у двох відокремлених формах — низькій, яка символізувала мазохістську ерогенність українського Дон Жуана («Енеїда» І. Котляревського), і високій, яка символізувала мазохістську аскетичність на шляху утвердження десексуалізованого пророка (образ сина Божого як сина Національного у творчості Т. Шевченка), а відповідно — конфлікт сексуальної Трої і охрещеної Русі-України в українській психіці, що визначив пошуки модерного романтизму (новоромантизму, як назвала його Леся Українка). Для просвітлення традиційного дволикого романтизму необхідні були ревізії класичних прийомів традиційного реалізму і пошуки модерного реалізму, тобто такого неореалізму, що рухав би далі аналітичне проникнення у національне несвідоме, вбираючи у себе на цьому шляху модерні художні елементи.

Закономірно, що у час Fin de Siècle до неоромантизму було більш схильне українське «жіноче письмо» (Леся Українка, О. Кобилянська), до неореалізму — модерне «чоловіче письмо» (В. Стефаник, М. Коцюбинський, В. Винниченко та ін.). Але і неоромантизм і неореалізм формувалися під впливом загальноєвропейського «сюжету» новоромантизму (символізму) і його невротичних характерів. Логіка української психоісторії не дає змоги стверджувати про окреме явище символізму або імпресіонізму, як це роблять деякі вітчизняні дослідники[666]. Художні явища української літератури чітко диференційованими не були, а дотягування їх до західноєвропейських модерних стилів унеможливлює пізнання їх іманентної (цілісної) специфіки.

Відсутність множинної стильової диференціації є загальною ознакою української психоісторії, що прагнула сформувати у своєму лоні тотальне національно-державницьке бажання. Але заперечення традиційної реалістичної поетики виникало органічно, оскільки пов’язувалося з активізацією різних психізмів, які вже не могли виражатися прямо, безпосередньо, а потребували поетики натяків, поетики мовчання, емоційного згущення, трагічного надриву (як, наприклад, у В. Стефаника). Зіткнення з власним складним автопсихологізмом вело українського модерного архетипного письменника до символу і міфу у пошуках нових пророчих візій. Відштовхуючись від особистого складного і суперечливого психізму, архетипний письменник звертався до символізованого минулого, яке зв’язувалося з національним сучасним, оприсутнюючи ідею Держави з проблематичною концептуалізацією історичного вибору (пророча драма Лесі Українки, в якій символізується національний психогенезис). Модерний український Символ як синтез національного еросу формувався через пророчий дискурс і жіночий жертовний образ: образ несвідомого себе Дон Жуана у «Камінному господарі» Лесі Українки відсилав до українського ерогенного мазохізму, якому загрожує тоталітаризм в образі Командора, тому закохана в нього Долорес постає в образі порубіжної пророчиці, яка шукає шляхів порятунку для інфантильного Дон Жуана. На межі між символічною та міфологічною поетикою пророча драма Лесі Українки з ознаками новоромантизму створювала на основі загальнолюдської проблематики нову просторовість (архетиповість) художнього мислення, невластиву для попередньої романтичної літератури, тобто мегаломанія (манія космічної масштабності, вселенськості) виводила драму Лесі Українки з обмеженого поля колоніальної національної онтології. По-новому актуалізуючи архетип Котляревського й архетип Шевченка, Леся Українка моделювала проблемний національний універсум, де українка вступила в істеричний діалог з Богом-отцем, як Касандра з Аполоном, перетворюючись на фігуру еротично-демонічну — прокляту Міріам, яка крізь віки одержимо прикута до Месії. Якщо в романтизмі Шевченка витіснялася сексуальність, то в жіночому новоромантизмі вона прагне стати явною всупереч інерції традиційного кастраційного комплексу в національній літературі, оскільки спрацьовує особливість жіночої психології. Пояснюючи неспівмірність чоловічого і жіночого еросу, М. Бердяєв стверджував, що чоловіча любов часткова, не захоплює всієї чоловічої істоти, жіноча — цілісніша, внаслідок чого жінка може стати одержимою, нести в собі смертельну небезпеку еросу[667]. Після Т. Шевченка у творчості Лесі Українки українська література почула новий голос одержимого патріотичного еросу, пройнятого глибинною зв’язаністю з материнським тілом вітчизни.

Романтична традиційна психологіка була пов’язана з тим, що виокремлена особистість володіє універсально значущим змістом, але суб’єктність приноситься в жертву задля трансцендентного, тобто суттю романтичної психологіки було набуття значущої індивідуальної психосемантики і втрата її, жертвопринесення. Неоромантична психологіка, вбираючи в себе елементи символізму, так моделює особистість, що вона, будучи первісно багатозначною, вже є не цілісною, а розщепленою, тому постійно випробується різна психосемантика на шляху динамічного пошуку національної цілісної ідентифікації. Так, Леся Українка шукає для української сутності психокультурний відповідник в різних епохах, ставлячи питання: хто є українська жінка — антична Касандра, середньовічна Долорес, християнська Прісцілла, українсько-язичницька Мавка, модерна, істерична Любов Гощинська? Багатозначність символічної образності видає пристрасний пошук єдиної індивідуалізованої форми, яка в одержимій спразі національного синтезу психічної мужності і жіночості катастрофічно роздвоюється, втрачає певність цілісної мети, здатність надійно локалізувати себе в просторі.

Український модерніст був синтетичним у спробах поєднати «своє» (індивідуально-психологічне) і «чуже» (загальнолюдське). Шевченківське символічне трансцендування (звернення до сакрального материнського ядра — Великого Льоху України, закопаного Скарбу, своєрідного «золотого руна») в новоромантизмі набуває нового смислу: воно стає актуально модерним (індивідуалізованим) і загальнолюдським фактом, пов’язується з метафізикою Жінки, яка — і донька, і мати, і коханка, і пророчиця, та з метафізикою Чоловіка, який — і батько, і син, і коханець, і пророк. Це свідчило про згасання традиційного (колективно маркованого) трансцендування, яке набувало яскраво індивідуалістичного пошуку, пов’язаного із статевою метафізичною істиною. Жіночо-чоловічий дуалізм, за яким чоловік і жінка — контрастні величини, виражав також контрастність традиції і модерну, спровоковану активізованою жіночою суб’єктністю. Отже, якщо поетичний «синівський» міф Шевченка, лібідозно пов’язаний з трансцендентно Іншою, якою був материнський об’єкт України, вів до утвердження батьківської мужності, то архетипні пошуки В. Винниченка, Лесі Українки пов’язані з трансцендентно Іншими, якими є Жінка і Чоловік, але не лише в емпіричному, а й у цілісному метафізичному сенсі. На порубіжжі модерна Україна — це передусім Жінка і Чоловік, а пошуки модерної державності — це пошуки української аристократичної Мужності і Жіночості.

Отже, перед українським модернізмом як новоромантизмом і новореалізмом постала модерна статева проблематика, яка стосувалася вияву національної психосексуальності, репарації національної мужності, символізації аристократичної жіночості, синтезу національного еросу. Завдяки їй українське порубіжжя виявило, що затримка в розвитку національного характеру є наслідком колоніальної фіксації на материнському об’єкті, яка породжує інфантилізацію національної мужності і національної жіночості.

NB

На МИНУЛОМУ порубіжжі актуалізується проблема осмислення національного еросу — його лібідозного коду.

УКРАЇНСЬКИЙ чоловічий ерос поєднує в собі синівський ерогенний мазохізм з батьківським філософським мазохізмом, що творить у