Читати книгу - "На запах м’яса"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ні… — шепоче Толя, зіщулюється: бити ж будуть?
— Тобто… ти ніби вмер! Так? Для дружини своєї! Для сина! — Іван говорить тихіше, та від того ще страшніше.
— Ага…
— Знаєш, кому все майно відходить, коли чоловік помирає? Дружині! Дітям! Сім’ї…
Толя мовчить — дивиться на Івана безпорадно.
— Що, сволото? Одразу допетрав? То що? У тебе два варіанти! Перший — повертаєшся до Юлі й сина! Другий — переписуєш на дружину все своє майно: дім, землю, автівку! Що там у тебе ще є?!
— Моторолер японський, — підказує Василь.
— І моторолер! То як?
Толя опускає очі, дивиться на розкладачку, під матрацом якої схований мобільний. Чого ж Соломія не дзвонить?
— Так, я… помер… для сім’ї, — шепоче.
— Іване! Клич нотаріуса! — наказує старший Козлюк.
За півгодини в Гороха за душею не залишилося й дірки від бублика. У свідомому стані, за власним бажанням, без примусу Анатолій Олегович Горохов подарував дружині Юлії Гороховій дім з усім начинням, землю під домом, автівку й навіть моторолер, про що нотаріус Яків Шкуринський склав відповідні акти дарування з усіма необхідними для того документами: і техпаспорт на «мазду» Козлюки надали, і всі папери на будинок. Навіть на моторолер. Клан Козлюків працював без збоїв.
— Вітаю з успішною угодою, — пробелькотів нотаріус.
— Вам дякуємо, Якове Петровичу! — відказали брати.
Василь повіз нотаріуса до Сиракуз в аеропорт, Іван врешті розслабився — відкрив банку пива, сидів навпроти приголомшеного побитого хлопця, сьорбав потроху, усміхався.
— Ну, як воно? З голою дупою?
— Тепер піти можу? — тоскно спитав Горох.
Іван мало пивом не вдавився. Почервонів до скронь. Люттю налився.
— Ходімо. Проведу…
Ухопив хлопця за шкірку, поволік із вагончика. У плече вчепився, вів за недобудований склад.
— Куди ми?.. — Горохові паморочилося.
За складом Іван завалив хлопця на землю під дерево, ухопив металевий прут — бив по ногах несамовито.
— Отепер біжи до курви своєї! Біжи, падло! Біжи!
Кинув прут, плюнув Горохові в лице, посунув геть.
«Я… помираю, мабуть», — промайнуло байдуже. Толя спробував доторкнутися до лівої ноги, що вона так гірко боліла — вити хотілося, та сил бракувало. Нога теліпалася, мов геть без кісток. Повів очима безпорадно, у лице — гілки невисокого дерева. «Персик», — подумав. Перевернувся на живіт. Зціпив щелепи, спробував зрушити — і знепритомнів.
Посеред ночі, коли Козлюк заснув, милосердні вінничани тихцем поклали нерухомого хлопця на будівельну тачку, якою зазвичай пісок і щебінь перевозять, поперли в бік містечка. А куди ще бідаху подіти? У містечку лікар точно має бути — метикували.
Горох отямився вранці на твердому ліжку в прохолодній кімнатці з кам’яними стінами. Біля вікна двоє незнайомих немолодих мужчин щось жваво обговорювали італійською. На краю спартанської постелі сиділа молдаванка Іоланта, дивилася на Толю переляканими очима.
— Соля де?.. — вуста ворушилися, та звуків, певно, не видавали, бо Іоланта насторожилася, подалася ближче до хлопця.
— Толю…
— Привіт… — прошепотів Горох.
Мужчини забули про суперечку, обступити хлопця — лопотіли щось.
— Тобі в лікарню треба, — переклала Іоланта. — Гроші маєш?
— Соломія де? — прошепотів Горох.
Іоланта всміхнулася недобро.
— Поїхала! Ще того дня, коли ти востаннє приходив. Із сином синьйори Марії. Соля його давно виглядала, сподівалася… Та й він на неї око поклав ще рік тому. У Палермо до себе забрав.
Горох закліпав повіками: «Що?» В очах попливло. У роті солоно.
— Тобі до лікарні треба. Ногу оперувати. Так синьйор Джакомо каже. — Іоланта вказала на одного з мужчин. Той закивав: «Так, так…»
Горох глянув на дівчину безпорадно, заплющив очі.
— Грошей немає… — підписав собі вирок.
Того ж дня побитого українського нелегала місцеві поліцейські спочатку відвезли до лікарні в Рагузі, де скалічену ліву ногу без грошей оперувати не стали — промили рани, наклали гіпс і подарували милиці. Потім Горох опинився у в’язниці, де нелегали очікували на депортацію, поки італійці встановлювали їхні особи, причетність до злочинів на території Італії, зв’язувалися з посольствами відповідних держав.
За півроку заплакана мама зустрічала в Борисполі кульгавого, худого, виснаженого сина. Привезла до трикімнатної квартири в Прилуках, нагодувала, наплакалася, того ж вечора благати почала:
— Повертайся до дружини, Толю. Синочок у тебе такий… Сонечко. І Юля, слава Богу, поки ні з ким не зійшлася. Повертайся, синочку! Там же все твоє, мозолями зароблене.
— Ти… налий мені, мамо. За зустріч… — похмуро відповів Горох.
Як приклався — два місяці тільки те й робив, що в матері гроші на горілку вициганював. Мама плакала, згадувала про Козлюків, Юлю, малого, двоповерхову хату, автівку — і слухати не хотів.
— Хоч би працювати кудись пішов, — бідкалася.
— Ти краще взнай якось… Дівчина одна в Прилуках жила колись… Соломією звуть. Адресу її батьків чи родичів знайди мені.
— А прізвище як?
— Не знаю.
— І як я її шукатиму?
— Не знаю. Ти… пошукай.
Мама розпитала в знайомих на базарі — ніхто не допоміг. Зате дізналася: деревообробному робітники потрібні.
— Завтра ж іди, синку! Домовилася, — благала.
— Ні, — сказав. — Мені до Палермо треба… Грошей позичиш?
Мама знизала плечима: он у центрі Прилук салон її скніє. Накупила для нього всього, грошики витратила, а прибутку — копійки. Добре, хоч ремонт у квартирі на синові гроші зробила, а то б геть зле.
— Нічого, — відповів. — У Палермо поїду. Ще тобі зароблю…
Та замість Палермо напередодні Різдва за рік до появи Майки на Лупиному хуторі втік до прабабчиної порожньої хати в Капулетцях, бо Козлюки проходу не давали. То Юльку з малим підішлють, то всім кагалом завалять — та все про гроші якісь, про аліменти… І мама не відставала, знай зуділа:
— Працюй! Працюй, бо зіп’єшся! Мало тобі того, що власну хату просрав, сидиш тепер у мене на шиї всьому місту на посміховисько.
— Чудна ти, мамо! — тільки й сказав наостанок.
6
За хатою, біля розваленого господарського двору, Майка знайшла чудну рослину: стовбурець, як у дерева, міцний, товстий, метри два заввишки, але не коричневий — зелений, листя велике, лапате, а верхівка присохла, темна, від неї темні смуги вздовж стовбура додолу, наче хвороба невиліковна — повзтиме і повзтиме до землі, аж поки не знищить живе. Розгребла сухе листя навколо рослини,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На запах м’яса», після закриття браузера.