Читати книгу - "На запах м’яса"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Солю… Яка доля? Додому поїхали, — невідомо чому Горох перейшов на шепіт. — Чуєш?
— Потім… Потім поговоримо! Іди, прошу! Не роби мені гірше. Зателефоную… Раніше не приходь!
— Та добре…
Лясь Гороха по голові. А-а-а… То Соля двері зачинила. Не стало повітря.
Ішов геть, усередині гнів пожежею: давно треба було поговорити відверто. Про найми, гроші, плани… Він-то знає: як би Соля не вирішила — не покине, поряд буде. Та вдома краще.
Повернувся до вагончика і вперше за майже п’ять місяців італійських пригод напився до усцячки. А як напився, зателефонував Юльці. До того не балував. Ще вдома домовилися: як усе гаразд — дзвонити не стане, грошики економитиме. Раз на тиждень СМС: «Нормально».
— Юль… Що робиш? — проварнякав.
— Юля в пологовому! — відповів незнайомий жіночий голос.
— А що сталося? — здивувався п’яний Горох.
— Хлопчика дві години тому народила! От що сталося! А телефон у палаті лишила. А я — сусідка Юлина по палаті. Думала, раніше за неї народжу, а в мене ще навіть води не відійшли! А вона вже…
Горох відрубав зв’язок, упав на розкладачку.
— Що ж ти робиш зі мною, Солю?.. — прошепотів спустошено.
Наступного ранку на ферму повернулися Козлюки. Тріпали Тольку в обіймах.
— Напився? Уже знаєш? Звідки? Ох, ти швидкий, мать твою! Як сина назвеш?! Денискою? Привітання надіслав?
— Мені в містечко треба, — тьмяно сказав Горох. — Подарунок… Юлі купити.
Та цього разу аргумент не проканав.
— Що ти в тому італійському селі купиш? — здивувався Василь. — Повернешся додому — золота їй якогось подаруєш. Каблучку чи сережки. Оце по-нашому.
— Ні, мені в містечко треба, — вперто повторив Горох.
— Що там, у містечку? — спитав Іван.
— Дівчина. Люблю її, — видушив. Зиркнув на Козлюків спустошено, опустився на розкладачку. — Отакі справи.
Козлюки отетеріли лише на мить. Перезирнулися.
— Ану, хлопці, вийдіть. — Василь вигнав із вагончика вінничан, зачинив двері, вхопив Толю за грудки, зісмикнув із розкладачки. — Ти що витворяєш, падло?! — Замахнувся.
Іван учепився братові в руку.
— Зачекай!
До хлопця підійшов впритул.
— Розказуй! — велів хижо.
— Та що розказувати… — Горох знизав плечима, брови звів із прикрістю: «Кому сповідуватися? Козлюкам?..»
— А ти розкажи!
— Так сталося… Зустрів. Покохав. До Юлі… не повернуся.
Козлюки видихнули — Василь одним ударом збив хлопця з ніг, молотили ногами затято, люто:
— А щоби ти здох, сука! Щоби ти, падло, до кінця своїх днів кров’ю харкав!
Раптом Іван зупинився, стер піт зі лба, нахилився до скривавленого Гороха. Ляснув по щоці.
— Гей! Горохов! Юля знає?
— Ніхто не знає, — прошепотів Толька. — Ви оце перші…
— Й останні! — Василь буцнув хлопця в живіт. — Закопаємо!
— Чуєш, брате. — Іван насупився, кивнув на двері. — Пішли… Покуримо. Побалакаємо.
— А цей? — спитав Василь.
— Замкнемо.
Гримнули двері. На мить Толя побачив яскраве сонце — і знову темно. Заплющив набряклі очі. Поліз тремтячими руками в кишенях.
— Якщо мобільний розбили, суки… — шепотів гарячково. — Повбиваю…
Знайшов у кишені телефон — слава Богу, вцілів. З останніх сил запхнув його під матрац своєї розкладачки. Як Соломія подзвонить — почує…
Брати довгу годину десь вешталися. Толя підвівся з муками — сидів на розкладачці, кривився від болю, витирав скривавлене лице рушником для ніг, що він валявся на підлозі. Хотів було дістати мобільний, зателефонувати Солі, та передумав — раптом Козлюки повернуться.
Врешті двері вагончика розчахнулися. Козлюки розсілися на розкладачках навпроти Толі.
— Значить, так… — старший Василь видушив із себе максимум милосердя, на яке був здатен. — Воно в житті чого не буває. Ну, потрахався з якоюсь італійкою! Спробував екзотики європейської… Діло молоде. Ми теж не святі. Так же, Іване?
— Ти йому діло говори! — буркнув Іван.
— А діло таке… Юля нічого не знає. Сина тобі народила. Спадкоємця.
— І ми нічого не скажемо, — додав Іван. — Усьок?
— Ні… — прошепотів Толя розбитим ротом.
— Що тобі незрозуміло, виродку? — Василю вривався терпець. — Кажи «гудбай» своїй курві! Додому повертаємося! До сім’ї поїдеш! Досить уже — назароблявся!
— Ні, — мотильнув головою Горох. — Не можу.
— Чого ти не можеш, падло?! — Іван першим підскочив. Штовхонув хлопця носаком.
Толя зіщулився.
— Додому… Не можу. Я тут… — прохрипів.
— А ти гарно подумай, хлопче!
— Що його думати? Не передумаю…
— А передумаєш! Передумаєш! — Василь приєднався до брата — били, аж слина з рота бризкала. Горох кров’ю харкав — підлога червона.
Скільки то тривало? Непритомнів, отямлювався, бачив ноги людей, що вони совали навколо нього. А хто вони? Голоси якісь. Грек розоряється: «Що тут відбувається?» Брати бубонять, тільки мобільний… мовчить.
— Передумав? — Хтось із Козлюків сіпає обісцяного, тремтячого Толю.
— Та як ви не розумієте — не можу…
Знову нікого. Темно… Хочеться пити, та до пляшки з водою, що вона стоїть біля розкладачки, не дотягнутися ніяк. Де сили?
За якийсь час поряд із Толею виникають вінничани. Тягнуть хлопця з вагончика. Кліпає розпухлими повіками: «Ніч? Ніч».
— Куди мене?
— Та нікуди! — бурчать вінничани. Дратуються — оце вони ще тільки обісцяних хлопів не мили. Роздягають Толю біля вагончика, ллють на нього воду з великої пластикової бутилі.
— Чого сидиш? Мийся…
— Козлюки де?
— Зараз будуть тобі Козлюки!
Толя веде рукою по тулубу: усе болить… Що ті падли з ним зробили?
— Готовий? — Козлюки виринають із темряви. Обдивляються Толю. З ними незнайомий чоловік у світлому костюмі, сорочці, краватці. У руках портфель шкіряний. Кривиться напружено. А цьому що треба?
— Перевдягніть його чи що! — наказує Василь вінничанам.
— Сам хай вдягається, — плюється один. Ідуть до вагончика.
— Е, ні, браття! Давайте… Під оливою сьогодні заночуйте! — Василь заступає їм шлях. — Вагончик нам нині для важливих перемовин потрібен.
— Та щоб вас… — Вінничани зникають у темряві.
— Ну, що, родичу. Поспілкуємося? — питає Василь голого Гороха, кидає йому шорти, футболку. — Вдягайся вже! Дивитися на тебе огидно.
Незнайомець у костюмі лишається знадвору. У вагончику чисто. Певно, Козлюки змусили вінничан і тут усе видраїти. Толя тулиться до стіни, мружить очі — дивиться на Козлюків зацьковано. Мовчить.
— То як, падло?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На запах м’яса», після закриття браузера.