Читати книгу - "Грішниця"

– Та й пора, у тому році по два яблука висіло, абрикос і вишень – і того менше, то хоч у цьому посмакуємо.

– А ми вже город засадили.

– У мене теж уже сім соток картоплі стоять, грядками займаюся.

Голоси гули рівно, стихали, оживали знову, часом вибухали сміхом, коли зітхали за кимось. Дід Федір ділився теплим словом і посміхався до кожного, навіть узяв до рук малого і щось йому шепотів на вушко, той хапав рученятами старе зморшкувате обличчя і сміявся, пускаючи слину.

– Добрий чолов’яга буде, ой, добрий. Я тобі сад оцей заповідаю, щоб беріг садок, чуєш, парубче?

– Агу.

– Згоден, Павловичу! Каже, що згоден.

Коли всі попрощались і розійшлись, старенький залишився ще посидіти трошки. Столи позносили в хату й господарювали вже там. Над головою гули бджоли, пахло деревом і життям. Старенький підвів очі на сад, обвів поглядом, немов долонею провів, а потім зупинився на гілочці, на якій колись з’явилася перша квітка. Пелюстки затремтіли й без зойку зірвались, затанцювали в повітрі й тихо-тихо лягли до ніг. Ну от і все. Чекай плоду соковито-сонячного й солодкого. Тихо так, очі повільно заплющились, і втомлений старенький задрімав прямо на стільці, опустивши голову до грудей. З хати вийшла Марина й легенько торкнулася плеча.

– Ішов би до хати, тату, приліг би.

Тихо. Ще одна пелюстка опустилася прямо на долоню старенького – туди, де лінія життя обривається.

– Тату… Тату?… Тату!…

Сад цвів густо-густо, сніжно й ніжно красиво, коли за тими ж столами поминали душу його господаря. Він пішов уві сні, тихо й безболісно, попрощавшись і завершивши земні справи – так помирають праведники.

* * *

Ніч. Багато? Мало? Не знаю, просто пережити її тоді – означало вижити. Найважче далися перші години божевілля. Від безвиході я кидалася по будинку й трощила все, що потрапляло під руку, не відчуваючи болю, біль був у мені. Виснажившись, впала на ліжко, заплющила очі, хапала повітря, відчуваючи, як серце сходить кров’ю – гіркою, густою й чорною, чорнішою, аніж темрява за вікном.

Син. Де мій син?

Злякана ніч прижмурювала око й мовчала.

Ненавиджу.

Вона йшла, ховаючись у сірості ранку, – забагато ненависті.

Пригоршня різнокольорових пігулок здалися порятунком, однак наступного дня я отямилась у стаціонарі з діагнозом «нервовий зрив та спроба суїциду», згодом додали «депресивний стан». Дивні. Гралися з термінами, коли людині просто хотілося померти. Мабуть, я б так і зробила, тільки не в цій блідій в’язниці, де стіни наскрізь просякнуті медикаментами. Лікарі розводили руками – час, потрібен час, а Роман заганяв їх до мене в палату, немов на тортури. Мені призначали все нові та нові препарати, я ж байдуже роздивлялася на руках вени – сині-сині, схожі на ріки. Невже ось так повертають життя? Вливають через крапельницю, коли хворий проганяє навіть думку про нього. Смішно.

Довго лежала в палаті сама, так сказати – особливий догляд, проте одного дня санітари затягнули високе ліжко й поставили поруч, а через кілька годин на ньому з’явилась ікона. Ніколи до і після я не бачила таких великих очей, схожих на ті, які малювали мученикам. Хвора не говорила, нашпигована такою ж хімією, як і я, – такі собі два овочі на одній грядці. Не знаю, скільки тривало царство мовчання – тиждень, два, три, місяць чи більше. Неважливо. Однак коли нас таки повернули в реальність, виявилось, що в неї вона страшніша.

– Ти хоча б знаєш, що твій хлопчик живий. Для мене цього було б досить.

Її син загинув від укусу якоїсь гидоти, алергічний набряк гортані – і хлопчина задихнувся на руках у переляканої матері, здоровий чотирнадцятирічний юнак, що мріяв про небо. Після почутого я виписалась із лікарні на наступний же день. Мій син живий, живий – і цього досить, щоб дихати.

Будинок зрадів, особливо собаки, навіть ліжко з його самотністю. З поверненням. Так, я повернулася – добровільно й у тверезому глузді, з непереборним прагненням перевернути планету догори дном тисячі разів, аби знайти бодай слід своєї дитини. Роман потирав руками – його абсолютно не цікавила мотивація, якби тільки метелик літав, заради цього навіть погодився залишити Лєру, правда, вже скоріше в якості прибиральниці та кухарки. Вона довго відмовлялася вірити, а потім нишком дякувала Святій Діві, виявляється, на дні гріха віра здатна зміцніти. Смішно? Ні. Легше, принаймні, декому.

Чекання. Я розчинилась у ньому, захлинулась, занурилась, розповзлась, усвідомивши, що чекання буває різним: світлим, радісним, коротким, тужливим, болючим, безкінечним. Яке моє? Помножене на нулі й надію, чого більше не знав ніхто, навіть сама. Дні переходили в тижні, тижні – у місяці, місяці – у роки, але їх я не проживала, бо прожити пустку не вийшло б навіть у чаклунів. Я не помічала, як змінюється моє відображення в дзеркалі, люди, речі, будинки, дерева, небо, хоча останнє, мабуть, у чомусь головному – непорушне й незмінне, вічне. Очевидно, тому могла дивитись у нього годинами, хоча ні, просто знала, що небо одне над землею, для мене й моєї дитини – також, значить, я поруч із нею, бодай так.

Пошуки. Вони не припинялись і на хвилину, хоча коштували… деякі суми не здатні обчислюватись, та я й не намагалась – просто шукала. Згодом навіть перестала залежати від нулів на хрустких папірцях, однак це все одно не гарантувало успіху. Правда, дивно? Виявляється, ці речі не взаємототожні, а рівняння бувають без розв’язку.

Біль. Гострий-гострий і ниючий одночасно. Щоб позбутися хоч частини, я таки спалила частину минулого. Купила будинок із примарами, власноруч облила його пальним і кинула головешку у відчинені двері. Він красиво горів: полум’я піднімалося високо, а з димом відлітали примари. Може, якби не дитинство, усе б склалося зовсім по-іншому?

Вітер збентежено застиг, наштовхнувшись на згарище, і розгублено запитав, де гуляти йому тепер?

Розвернувшись, я пішла до машини, щоб уже ніколи не повертатися на це прокляте місце.

Не «може» – так і було б, до речі, не тільки зі мною.

На старому кладовищі, яке виросло за ці роки, ледве знайшла маленьку могилу, зарослу й дику. Привіт, янголе. Не впізнала, сестричко? Упізнала, я – теж. Через два дні тут стояв новий хрест із зображенням маленького янгола з крильцями, як дві краплі схожого на мого, довкола рівними кущиками росли живі квіти – двомісячна дитина так і не встигла побачити, як же вони цвітуть. Тихо. Прощавай.

Коли я вже майже вийшла