Читати книгу - "Грішниця"

– Ну-ну, Ніно, люди роками живуть, чекають, стараються, а ви що? Три місяці. Це ж смішно – знайшли показник.

Ніна завмерла.

– Мені страшно. Розумієш, я ніколи не намагалась уберегтись і досі не завагітніла. Щось не так, знаю, а ще й, дурненька, повірила, що раптом, може. Я не здатна дати нове життя – пуста.

Лариса посміхнулась і лагідно провела по долоні.

– Що дурненька, то трошки є. Вбила собі в голову всякі страхи й мучиться, так і справді недовго до божевільні. Час звернутися до спеціалістів, а то ти себе так накрутиш, що не всякий розкрутить. Ну, посміхнись. Не цього разу, просто не цього.

Увечері Марія Степанівна довго стелила ліжко, у самій сорочці сиділа, ніяк не зважуючись лягти – боялася сновидінь, адже вони мають страшну здатність повторюватися наяву.

– Маріє Степанівно, це ж просто сни й нічого більше.

– Нічого.

* * *

Нічого, нікого, пустка, а посередині обличчя мого сина, що кличе маму. Його голос чувся скрізь, навіть, ні – особливо в тому величезному ліжку. Я зривалася, бігла на нього, кликала, а коли свідомість вмикалась, без сил падала на підлогу й голосила, голосила доти, доки знову не «вимикалась». У моїй свідомості, окрім сина, не було НІЧОГО, абсолютно, навіть думок. Стала тінню, схожою на людину, чи навпаки – неважливо, але в тому божевіллі навіть собаки перестали мене впізнавати.

– Лоро, отямся. Чуєш?

Я кивала головою в такому безсиллі, що втрачала почуття реальності. Роман хаотично кидався в спробах повернути мене колишню, заради цього вони навіть перевезли до будинку Лєру, сподіваючись, що нічний метелик знову злетить. Напевно, саме присутність близької людини, її співчуття й розуміння втримали тоді на краю, адже Лєрі нічого не потрібно було пояснювати – вона відчувала. Мою тугу впізнавали в обличчя, її розуміли, додаючи тим самим сил мені, аби залишатися в такій реальності.

З того часу назавжди врізалося «СУД». Я кидалася від кабінету до кабінету в пошуках порятунку, а знаходила папірці. Їх було стільки, що в нічних страхіттях я бачила, як мене оточують папки документів, затискають у коло й насуваються, аби розчавити, як комашку. Нескінченні витяги із законів, доповнення, уточнення – усе вводило в стан повного сум’яття, коли вже не знаєш, чи сонце є сонцем, а біле – білим. Після одного з чергових засідань я вийшла з будинку «правосуддя» і впала на кам’яних сходах, отямилась у лікарні, де Лєра злякано запитувала, хто вона така.

– Ларисо, так не можна. Твоєму сину потрібна мати!

Я мовчала, ховаючи погляд у пофарбованих стінах. Лікарня. Знову?

Та зустріч забрала кілька років життя, та я ладна була віддати й решту, тільки б побачити сина.

– З ним усе гаразд, але побачитись я не можу дозволити. Він думає, що ти…

Я завмерла, зіщулилась й увійшла з головою в очі навпроти.

– Що я?

Геннадій одразу ж відвів погляд убік і втомлено махнув рукою.

– Що ти поїхала далеко-далеко – так і малому простіше, і нам. Він означає для мене ВСЕ. Розумієш? Іншого в мене вже не буде. Можеш сміятись, але мені й не потрібно, бо Славко такий один.

– Він же любить мене, любить. Ти не маєш права позбавляти сина цього.

Геннадій підняв комір пальто й відрізав:

– Навіщо йому «така» мати?

Я у відчаї вхопила його руки й затрясла.

– Яка? Яка дала життя тричі? Коли зґвалтована не стала переривати вагітність, народжувала, ледь не віддавши Богу душу, і продала її дияволу, аби врятувати. Для мене він теж ВСЕ, більше, ніж ВСЕ.

Він мовчав, потім вивільнив свої руки й прошепотів:

– Один дзвінок, тільки один – щоб попрощалась.

Я лізла на стіни й вила.

– МАМО! Мамочко! Мамо!

– Так-так, це я, синку.

– Мамусю, я так сумую за тобою й бабою Томою. Де ви? Приїздіть швидше.

– Обов’язково, маленький, скоро, тільки почекай – зовсім трошки. Як ти, зайчику мій?

– Нічого. Тут багато кімнат, купа іграшок і навіть живе поні. Я вже почав вчити англійську, ще літери й цифри. Мамо, ти правда мене не залишила? Правда?

Я ковтала щось гірке й солоне, з усіх сил намагаючись сказати «так».

– Я люблю тебе, синочку, дуже-дуже люблю й подумки з тобою завжди, кожну хвилинку. Ти просто закрий оченята й уяви, як мама цілує тебе. Чуєш, сонечко?

– Мамо, я теж цілую тебе. Відчуваєш?

– Так, золотце.

– Я люблю тебе, мамо, і чекатиму.

Довгий гудок різав мене на шмаття, не залишалося нічого, тільки дитяче «люблю». Господи, і за що?! Лєра у відчаї пожбурила вазу з такою ненавистю, що та розлетілася на десятки дрібних уламків.

– Покидьок! Щоб тобі вічно горіти в пеклі!

Вічність – це страшно, страшно мало. Я готова була на більше, але чекати довше не могла.

– Нехай грається в справедливість, я візьму її сама.

Операцію викрадення готували ретельно, обмірковуючи найменші деталі, адже Славу охороняли цілодобово, нікого зайвого, жодних незнайомих облич. Я розуміла, що йду на ризик, усвідомлювала, що доведеться переховувати сина й ця війна не скінчиться ніколи, однак по-іншому просто не жила б. У вирішальний день вчепилася в телефон, зрослася з ним, дослухаючись до найменшого звуку. Здавалось, що чую, як шурхотять тіні в повітрі. Година, друга, третя. Чекання натягувалось у струну, до якої торкатись – нестерпно боляче. Дзвінок прокотив руйнівну хвилю.

– Алло.

– Хлопчика нема в країні. Вони виїхали за кордон і вивезли його – незаконно, але, очевидно, вирішили не ризикувати. Вибачте, допомогти вже не зможемо.

Скроні стисло, повітря не стало. Удар серця… тиша… тиша… удар. Невже не спинилось? Б’ється. Живу???

* * *

Сад зацвів густо-густо, сніжно й ніжно красиво. Дід Федір годинами не відривав погляду від вікна, а потім попросив зібрати рідних і близьких, аби показати своє диво. З’їхалися всі, навіть рожевощокий Федько, прийшли Марія Степанівна, Лариса, Ніна із Сергієм, сусіди та односельці. Вирішили, що святкуватимуть весну. Марина вже так уміло господарювала, що, здавалось, жила тут завжди, просто відчула, що опинилася вдома. Федір Павлович запропонував винести столи надвір, прямо під квітучі яблуні. Було тепло й безвітряно, тому зі стареньким погодились, тільки малого правнука одягли тепліше. Федір Павлович припрошував, жартував і, вдивляючись у рідні обличчя, світився рідкісним спокоєм.

– Ну от, а я вже було, старий пень, повірив, що не дотягну. Аж ні, дожив. Цвіте мій хороший, ще й як цвіте, немов уперше на моєму