Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 2"

Мовив тоді Манве:

— Тепер мусимо ми якнайшвидше збудувати оселю собі й оплот проти зла.

Отже, проминули вони Арвалін і побачили широку відкриту площину за ним, що тягнулася незліченними верстами аж до Зовнішніх Морів. Там, мовив Ауле, має бути місце, придатне для великого будівництва, там буде влаштований край благодатний.

А тому, перш за все, Валари з усім почтом своїм зібрали найміцніші скелі й каміння Арваліна і звели велетенські гори поміж ним і тією рівниною, яку відтоді називали вони Валінором — землею Богів.

Воістину, сам Ауле, за наказом Манве, працював сім століть, зводячи Танікветіль, і лунав по світу гуркіт у пітьмі, і чув Мелко гомін їхньої праці.

Через велике їхнє будівництво є Еруман нині широкою й голою рівниною, бо забрали вони звідти усі, скільки було їх, скелі й каміння. Гори ж Валінорські, навпаки, всі вкриті зморшками, суворі й неприступно високі.

Побачивши, врешт-решт, як могутньо піднеслися вони поміж Валінором і зовнішнім світом, дозволили собі Боги перепочинок. Та Ауле й Тулкас із багатьма челядинцями своїми вирушили в світ і принесли звідти скільки змогли мармуру й коштовного каміння, заліза і золота, срібла та бронзи, й багато ще інших речовин. Висипали вони усе це посеред долини, і одразу ж узявся Ауле за велику роботу.

Нарешті мовив він:

— Погано працювати у темряві, й злу справу скоїв Мелко, зруйнувавши чарівні світильники.

Та мовила у відповідь Варда:

— Багато ще залишилося світла — і в повітрі, й такого, що тече, розхлюпане, по землі.

І зажадала вона зібрати його знов, щоб встановити маяк на Танікветіль. Але Манве не дозволив більш збирати сяйво небесне, бо майже нічною була вже пітьма. Та на прохання його виринув Ульмо із глибин своїх і попрямував до палаючих озер й осяйних ставків. Звідти перелив він потоки світла в широкі жбани, повертаючи на своє місце води, а з тими жбанами повернувся він у Валінор.

Там усе світло перелите було у два величезні казани, що зробив їх Ауле до його повернення, і назвали їх Кулуллін і Сіліндрін.

Потім посеред долу викопали вони дві величезні ями на відстані багатьох ліг одна від одної, та, здавалося, ніби поруч, такою широкою була та рівнина.

У першу поклав Ульмо сім золотих скель, видобутих з наймовчазніших глибин морських, і туди ж укинуто було згодом уламок одного з тих світильників, що недовго горіли на Хелкарі, на Півдні.

Закидали потім яму родючою землею — витвором Палуріен, і прийшла Вана, яка любить життя й сонячне світло, від чиєї пісні ростуть і розкриваються квіти. І гомоніли служниці її навколо неї, ніби люд, що ясного ранку вперше виходить з домівки своєї.

Співала вона пісню весни над тим насипом і пройшла у танку довкола нього, і щедро зросила його потоками світла, принесеного Ульмо, та лишився Кулуллін ще майже переповненим після того.

До другої ж ями вкинули вони три велетенські перлини, що знайшов їх Оссе у Великому морі, а після них ще маленьку зірочку вкинула туди Варда. І вкрили вони усе це піною й білими туманами і притрусили трохи зверху землею. А Лоріен, Володар Снів та Мрій, якому до вподоби сутінки й мерехтіння тіней та ніжні пахощі, що приносять їх вітерці вечорові, присів поруч, шепочучи швидкі безшумні слова, в той час як челядинці його грали поруч ледь чутні мелодії, і здавалося, що з далеких покоїв лине у темряву музика ця. І вилили Боги на це місце цілі річки білого сяйва та сріблястого світла, що ними до краю був повний Сіліндрін, і все ще лишилося там майже стільки, скільки було.

Тоді прийшла Палуріен, сама Кемі, Володарка Земна, дружина Ауле, мати господаря лісів. І зачарувала вона місце те глибоким закляттям життя, росту, розвитку листя, цвіту і плоду. І жодного слова в’янення не додала вона до пісні своєї. А скінчивши пісню, про щось надовго замислилася вона у смутку.

Валари ж сиділи довкола, і рівнину Валінорську вкривала пітьма.

Через деякий час засяяло, нарешті, у мороці яскраве золоте світло, і вигук радощів та хвали вихопився з вуст Валарів та всього їхнього почту. А з того місця, що було полите з Кулулліна, піднявся тендітний паросток, і кора його випромінювала бліде золотаве сяйво. І так швидко зростала та рослина, що за сім годин утворилося з неї могутнє дерево, попід віттям якого могли б розсістися Валари з усім почтом своїм.

Могутній і величезний на зріст був стовбур його, і ніщо не змогло б ушкодити гладенької кори його, що слабо сяяла жовтим світлом високо над землею. Потягнулися згодом на всі боки прекрасні віти вгорі, і набрякли золоті бруньки на кожній гілці й гілочці, і вибилося з них яскраве зелене листя з блискучими кінчиками.

І було вже світло від дерева того яскравим і прекрасним, коли нараз, на очах у Валарів, почало воно вкриватися буйним цвітом, так, що заховалися всі віти його під тріпотливими гронами золотих квітів, що були мов безліч вогняних ліхтарів. Світло лилося з їхніх верхівок і спадало на землю з ніжним шурхотом.

І зраділи Боги світлу цьому і воздали вони хвалу Вані та Палуріен, говорячи їм:

— Справді прекрасне дерево це, і личило б йому мати ім’я.

І мовила Кемі:

— Нехай зветься воно Лаурелін за яскравий свій цвіт та милозвучність роси.

А, напевне, Вана назвала його Лінделоксе, і залишилися обидва ці наймення.

Коли минули дванадцять годин від того, як з’явився перший паросток Лінделоксе, срібний спалах прорізав золоте сяйво, і побачили Валари, як піднявся росток на місці, политому з Сіліндріна.

Ніжно-білий був стовбур його і мерехтів, наче перлина, а ріс він з такою ж швидкістю, як і Лаурелін, і по мірі зростання його танув блиск Лауреліна, і квіти його сяяли все слабше, аж поки не почали вони ледь палахкотіти, ніби дерево поринуло в сон. Та, слухай, друге дерево досягло тепер зросту Лауреліна, проте стовбур його був стрункіший і тонший, кора ж його була, мов шовкова, а великі віти вгорі були грубішими й спліталися тісніше, малі ж гілочки росли ближче одна до одної, і вкривало їх густе блакитнувато-зелене листя, схоже на наконечники списів.

Споглядали це здивовані Валари, та мовила Палуріен:

— Ще не час перестати рости дереву цьому.

І ось, як промовила вона