Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 2"

це, розквітло воно, і квіти його не звисали китицями, а росли кожна окремо на власній чудовій стеблині, погойдуючись усі разом. І були вони, мов срібло, перли чи мерехтливі зорі, і палали вони білим світлом. Здавалося, що то тріпоче серце Дерева, а сяйво його через те йде хвилями, спалахує й гасне.

Світло, мов рідке срібло, точилося із стовбура його і спадало на землю, яскраво освітлюючи рівнину, хоча й не так далеко сягало воно, як світло золотого дерева. Тріпотіло життя всередині дерева, тремтіло величезне його листя, й через те невпинно мерехтіли навколо нього світлі й чорні тіні.

Тут не зміг Лоріен стримати радощів, і навіть Мандос посміхнувся. А Лоріен мовив:

— Слухайте! Дам я наймення цьому дереву і назву його Сільпіон.

Так і звалося воно відтоді.

Підвелася тоді Палуріен і звернулася до Богів:

— Зберіть зараз усе світло, що точиться, ніби волога, з цього дивного дерева, та перелийте його у Сіліндрін, нехай тече воно звідти потроху. Слухайте, буде це дерево яскраво сяяти дванадцять годин, а потім згасне знов, і тоді ще раз засвітиться Лаурелін. А щоб не зачахнув він, поливайте його обережно із казана Кулулліна в той час як затьмариться Сільпіон, а з тим робіть так само, беручи воду з глибокого Сіліндріна кожен раз, як згасатиме золоте дерево. Світло — то сік цих дерев, і сік їхній — світло!

Мала вона на увазі, що хоч потрібно поливати світлом ці дерева, щоб сповнити їх соками життя, та все ж, оскільки існують вони й зростають, даватимуть вони багато світла, значно більше від того, що вип’є їхнє коріння.

І прислухалися Боги до веління її, і наказала Вана одній із служниць своїх, пильній Урвен, доглядати Лаурелін, тоді як Лоріен наказав Сільмо, улюбленому отрокові своєму, напувати Сільпіон.

Ось чому сказано, що кожен раз, як поливали ці дерева, наставали чарівні сутінки, де змішувалося у великій красі золоте й срібне світло перед тим, як одне з дерев затьмарювалося, а інше набирало сили.

Тепер, завдяки світлоносним деревам, вистачало Ауле світла для праці, й узявся він за різні справи, а Тулкас багато допомагав йому, і Палуріен, мати чарівництва, була поруч з ним.

Перш за все звів він для Манве на Танікветіль великий палац із сторожовою вежею. Звідти посилав той своїх стрімких яструбів, там і зустрічав їх з польоту. Саме туди мандрував згодом Соронтур, Володар Орлів, що отримав від Манве велику владу й мудрість.

Збудований був дім той із білого й блакитного мармуру, і стояв він посеред сніжних полів, а за дах правила йому тканина з Ілве — блакитного ефіру, що лежить над білим і сірим. Зробив ту тканину Ауле, втіливши задум дружини своєї, а Варда усіяла той дах зірками.

Ось де жив Манве.

А на рівнині, в сяйві дерев, стояло чудове й веселе містечко, що звалося Валмагр. Ні металів, ні каміння, ні деревини могутніх дерев не шкодували, будуючи його. Дахи там були золоті, підлоги — срібні, а двері — з полірованої бронзи. Із закляттям зведено було оселі ті, і чари скріпляли їхнє каміння.

Окремо від них, поруч відкритого долу, розташувалася велика садиба — домівка Ауле.

Повно було в ній чарівних тканин, зітканих з сяйва Лауреліна, блиску Сільпіона й миготіння зірок. Були й інші — з ниток золотих та срібних, залізних та бронзових, викуваних так, що стали вони тонкі, мов павутиння. І на всіх були чудові картини, що розповідали про Музику Айнурів і зображали те, що сталося й станеться, а також те, що було лише блискучим задумом розуму Ілуватара.

І росли на тім подвір’ї всі дерева, що з’явилися потім на Землі, а серед них був ставок з блакитною водою. Цілий день опадали з них на траву стиглі плоди, і збирали їх служниці Палуріен для неї та чоловіка її.

Оссе також мав чудовий дім, у якому жив, коли радили Боги раду або ж коли втомлювався він від гуркоту хвиль морських. Онен та Оарні принесли тисячі перлин на будівництво цієї оселі, і були там підлоги з морської води, а килими на стінах блищали, немов риб’яча луска, й за дах йому правила піна.

Ульмо ж не мав оселі у Валмарі, і по збудуванні його повернувся у Зовнішні Моря. А якщо треба було йому пожити у містечку деякий час, приймали його, як гостя, у покоях Манве, але бувало то зрідка.

Лоріон також мешкав далеко у просторих і тьмяно освітлених покоях з великими садами. Мурмуран назвав він палац свій, який Ауле побудував з туманів, назбиравши їх поза Арваліном, над Морями Тіней. На Півдні був розташований той палац, біля підніжжя Гір Валінорських, на межі того краю. Сади ж чарівно звивалися коло нього, доходячи майже до самого Сільпіона, чиє сяйво дивно освітлювало їх.

Сповнені були вони лабіринтів та загадкових стежок, бо дала Палуріен Лоріену досхочу тисів і кедрів, а також сосен, що розливали дрімотні пахощі, які пливли у сутінках над глибокими водоймами. Світляки повзали по їхніх берегах, а Варда умістила зорі в їхній глибині на радість Лоріену.

І челядинці його чудово співали у тих садах, і пахощі нічних квітів та щебетання сонних солов’їв наповнювали місця ті великою втіхою.

Маки росли там, спалахуючи червоним у сутінках, і звали Боги їх фумеллар — квіти снів, а Лоріен часто користався ними у своїх чарах.

Посеред усіх цих див, у колі похмурих, витягнутих догори кипарисів, стояв глибокий казан той — Сіліндрін. Стояв він на підпорі перлинній, а застигла поверхня його палахкотіла срібними брижами, і лягали на неї тіні дерев, і Гори Валінорські відбивалися там, мов у свічаді.

Лоріен, дивлячись туди, бачив багато чарівних видінь, що проходили по поверхні, і ніколи не дозволяв він пробуджувати себе від тих марень, хіба лиш тоді, коли нечутно приходив Сільмо із срібною урною, щоб зачерпнути тієї мерехтливої прохолоди, і тихо йшов звідти поливати коріння Сільпіона, поки не розгорілося золоте дерево.

Іншого жадала душа Тулкаса, і жив він посеред Валмара. Молодший від усіх, був він міцний тілом і пашів здоров’ям, через те й звався Полдореа, той, що любить ігри та спів луків, любить битися навкулачки й боротися, бігати й стрибати, а ще — співати пісень, погойдуючись за добре наповненою чаркою. Втім, не був він горлопаном, що скрізь розмахує кулаками, як-от Макар, хоч і нема нікого поміж Валарів або Уваніморів (страховинних велетнів-людожерів), хто б не спробував на собі міць руки його чи