Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 2"

Ось якою була Земля у ті часи, і не змінилося на ній відтоді нічого, хіба що завдяки праці Валарів у давнину.

Найвеличнішими з усіх країв є Великі Землі, де живуть осіло або ж мандрують Люди, і Загублені Ельфи співають і танцюють там на пагорбах. Та за найзахіднішими межами їх лежать Великі Моря, і в цих неозорних водах Заходу багато є менших земель та островів. Далі простягаються самотні моря, чиї хвилі шепочуть про Чарівні Острови. А ще далі, і небагато смертних наважувалося заходити на човнах своїх так далеко, розташовані Моря Тіней, де пливуть Острови Присмеркові, і Перлинна Вежа здіймається, тьмяна, над найзахіднішим їхнім мисом. Та в ті часи не було ще збудовано її, і Моря Тіней тягнулися темні далі й далі на захід до берегів Еруману.

Нині Острови Присмеркові вважаються першими із Зовнішніх Земель, до яких відносять самі ці острови, Еруман та Валінор. Еруман, або Арвалін, лежить на півдні, інший же берег Морів Тіней — в Ельдамарі: далі й далі на північ мусять іти кораблі, щоб досягти сріблястих його відмілин.

За Еруманом стоять Гори Валінорські, вигинаючись великою дугою на захід, а Моря Тіней на північ від Ерумана утворюють простору внутрішню затоку, так що гори там сходяться з морем, і вічно б’ються хвилі об підніжжя стрімких скель.

Видно звідти Танікветіль в усьому блиску його, найвеличніший з-поміж піків гірських, найчистішими снігами вбраний. І дивиться він з мису на затоці на південь, у бік Ерумана та на північ, де Затока Дивних Створінь.

Насправді, геть усі Моря Тіней, навіть шляхи кораблів по освітлених сонцем водах великого океану, навіть натовпи у західних гаванях країв Людей у пізніші часи можна було роздивитися звідти, хоча й лежать вони незмірно далеко.

Але тоді не сходило ще Сонце, і Гори Валінорські зведені не були, а діл Валінорський був лише холодною широчінню.

Далі від Валінора нічого я не бачив та ні про що не чув, крім того, що напевне лежать там темні води Зовнішніх Морів. Не буває там припливів та відпливів, і такі вони холодні та ненадійні, що жоден корабель не може пройти по лону їх, ані риба — проплисти в їхній глибині, крім зачарованої риби Ульмо та його чарівної колісниці.

У ті краї і пішов він, а Боги ж стали радити раду про слова Мелко.

Більш за всіх засмучені були бешкетами бур Мелкових Ауле й дружина його Палуріен. Взагалі не йняли вони йому віри, а тому порадили, що не повинні Боги, як запропонував він, відокремлюватися один від одного, бо чи не замислив він, бува, нападати на них поодинці або шкодити їхнім володінням.

— Чи не могутніший він, — казали вони, — за будь-кого з нас, окрім самого лише Манве? Збудуймо-но, краще, таке помешкання, де могли б оселитися ми усі разом у радості, полишаючи його лише тоді, коли буде потреба доглянути або ж оглянути володіння наші. Там навіть ті, хто нині іншої думки, мали б змогу жити час від часу, знаходячи відпочинок і насолоду після праці у світі.

Кортіло-бо вже розуму й рукам Ауле розпочати творення речей, через те і квапив він з тим.

І більшості Богів слушною здалася рада його, і вирушили вони у світ на пошуки місця для оселі.

І було це у Дні Сутінок (Ломенданар), коли існувало вже світло, золоте й срібне, та не було воно ще зібране докупи, а лилося і тріпотіло нерівними струменями у повітрі. Іноді спадало воно тихим блискучим дощем і бігло по землі, немов вода. І в ті часи створила Варда, граючись, лише кілька зірок на небі.

В цьому присмерку відвідали Боги Північ і Південь та побачили небагато. Воістину, в глибині тих країв знайшли вони холоднечу й самотність, і правління Мелко набирало там сили.

А Мелко та іже з ним тим часом укріплювалися на Півночі, будуючи зловісні покої Утумана, бо і в думках не мав він жити разом з іншими, хоч яке б миролюбство й дружбу не удавав він тоді.

По тому, бо темно ж було, Ауле переконав Мелко збудувати дві вежі на Півночі й на Півдні, бо замислив він встановити потужні світильники на кожній з них. Ауле сам змайстрував ті світильники, колони ж звів Мелко, і були вони дуже високі й світилися, ніби бліде блакитне скло. А коли вдарив Ауле по них рукою своєю, задзвеніли вони, як металеві.

Здіймалися вони, крізь долішній шар повітря, аж до самого Ілве й до зірок. І сказав Мелко, що вони — з вічної й дуже міцної речовини, що її винайшов він сам. Та він збрехав, бо знав, що були вони з криги. Північну вежу назвав він Рінгіл, а Південну — Хелкар.

І приготували тоді світильники, і встановили на тих вежах, повні зібраного світла: срібного — на Півночі й золотого — на Півдні. Манве і Варда щедрою рукою зібрали те світло з небес, щоби могли Боги краще роздивитися краї світу й обрати найкращий для оселі своєї.

Тоді, при яскравому цьому світлі, обійшли вони Схід і Захід. І лежали на Сході пустелі й розорені землі, а на Заході — темні моря.

І досягли вони Островів Присмеркових й зупинилися там, дивлячись на Захід, коли нараз світочі Півночі та Півдня замерехтіли й впали, а від падіння їх завирували води навколо островів. І нічого не зрозуміли тоді Боги, та сталося так, що жар цих світильників розтопив підступну кригу Мелкових стовпів — Рінгіла й Хелкара — і величезні потоки води поринули з них у Моря Тіней. І стільки утворилося талої води, що через те моря ці — спершу невеликі, але прозорі й теплі, почорніли, стали значно ширшими, і здійнялися над ними пара й глибокі тіні, бо ж величезні холодні ріки улилися до них.

Так було скинуто з височини потужні світочі ці, й гуркіт падіння їхнього струснув зорі, й трохи світла з них пролилося знов у повітря, але більшість розтеклася по землі, спричиняючи пожежі та спустошення, аж поки велика кількість світла того перетворилася на озера і ставки.

І настала тоді перша ніч, і тривала вона дуже довго.

І тяжко розгнівалися Валари на Мелко за підступність його. Ледь не поглинули їх Моря Тіней, що вирували навколо ніг їхніх, вкриваючи хвилями цілі острови.

Тоді Оссе, бо Ульмо не було з ними, покликав до себе Оарні, і, зібравши