Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

Зрештою Джеймі здався: опустив голову та склав руки за спиною. Він не знав, що далі робити — і не лише із животом. Макака усвідомлював, що до Токопійї йому краще не потикатися. Схоже, Господь знову позбиткувався з нього.

Джеймі й до ув’язнення ніхто особливо не любив. Усе своє життя він залишався маленьким, сірим і злостивим; йому знадобилося п’ятнадцять років — п’ятнадцять напрочуд кривавих років — для того, щоб стати одним із найвпливовіших бандитів і наркоторговців північного Чилі. Не менше ніж півтора десятки чоловіків, які мали відмінне від Макаки бачення розвитку кримінального світу Антофагасти, попрощалися не лише зі своїми ідеями та поглядами, але й із життям, нерідко — у вкрай неприродний, навіть як на північночилійських наркодилерів, спосіб. Макаку терпіли та боялися, що в злочинному середовищі варто тлумачити як «поважали». Водночас ця «повага» трималася винятково на усвідомленні того, що будь-яка спроба обдурити чи зашкодити Джеймі обернеться стократ більшими проблемами для того, хто на таку спробу наважиться. Джеймі не прощав. Нікому й нічого. До 2009-го. На початку осені 2009-го, після «побачення» з Богом, Макака пішов до столичної поліції, де виклав усе про себе, про свої славні діяння, а також про своїх колег із Токопійї та Антофагасти, хто цих діянь стосувався. Учинок Джеймі виявився неабияким сюрпризом для десятків причетних до наркотрафіку ділків північного Чилі. Напевно, якби над Атакамою промчала злива, вони здивувалися б менше. У тюрмі «Сан-Мігель» Джеймі Камподуніко тримали окремо від чоловіків, які опинилися за гратами його стараннями, справедливо побоюючись, що карлик не переживе випадкової зустрічі з ними. Щоправда, Джеймі не ховався. Навпаки — він сам шукав зустрічі з тими, кого запроторив до тюрми. Хотів розповісти про те, що бачив Бога, та переконати розкаятися. На щастя для Джеймі, ні з ким із колишніх компаньйонів він так і не перетнувся, інакше — сумніватись у цьому не доводилося — замість покаяння вони доламали б своїми довбалками його й так не надто справну задницю.

Загалом завдяки особливій зовнішності, сповненій звірячими вчинками кар’єрі та раптовій трансформації в релігійного фанатика, а також через зраду всіх, із ким мав справи, Джеймі Бруно Рікаурто Камподóніко став легендою. Легендою, яку осіб із двадцять у Токопійї та ще не менше ніж півдесятка в Антофагасті мріяли повісити.

Мексиканець Леонардо Каберра не працював безпосередньо із Джеймі Макакою. Вони добре знали один одного, але вкрай рідко перетиналися «по роботі». Відтак Каберра уникнув хвилі облав, яка прокотилася регіоном восени 2009-го, через що Джеймі сподівався, що мексиканець не тримає на нього зла. Як видно, помилявся.

Макака зітхнув і задер голову, радше із свинцевим сумом, ніж із докором утупившись у блакитне небо. Господь знову влупив йому по яйцях. Як завжди. «За що Ти караєш мене? — безмовно запитав карлик. — Скільки я буду спокутувати скоєне? Я ж не прошу нічого! Я хочу лише спокою. У думках і в душі, — він поворушив ніздрями та гірко підібгав губи, збагнувши наївність своїх учорашніх радощів і втіхи. — Господи, навіщо було мучити мене думками про волю, коли я сидів у в’язниці? Тільки для того, щоб я почав думати про в’язницю, коли опинився на волі? Це несправедливо, Господи!»

Чоловічок опустив підборіддя та роззирнувся. Люди виходили з автостанції, оминали його, не кидаючи навіть погляду, та швидко віддалялися. Широкою вулицею, над прогрітим асфальтом якої вже спливало тремке марево, проїхало кілька пікапів і один седан. «Гаразд, — смиренно подумав Макака. — Господу звідтіля видніше, що таке справедливість і несправедливість. Але… що мені робити зараз?» Макака покрутив головою. Упродовж шести років Антофагаста відчутно змінилася. Раніше Джеймі двічі бував на півночі міста — 2005-го та 2008-го, але зараз не впізнавав нічого.

— Дай мені знак, Боже, — пошепки попросив він. — Я все стерплю, як терпів у «Сан-Мігелі» та «Пунта Пеуко», я пройду через усе, що Ти накажеш, щоб очиститися, але дай мені знак, куди тепер йти та що вчинити.

Пігмей стояв обличчям до гір на сході, і сонце нещадно смалило голову, шерехатим язиком облизуючи шкіру на лобі, щоках і лисуватому тім’ї. Від жару трохи запаморочилася голова. Джеймі несамохіть перейшов на інший бік вулиці — у затінок під паркани та будівлі, востаннє озирнувся на футуристично понуру коробку термінала імені кардинала Карлоса Ов’єдо та рушив на північ. Він кривився і тужився, намагаючись пукнути та спустити гази, через що з боку нагадував не дуже буйного шизофреника, якому ввижається, наче він у зоопарку, корчить гримаси біля кліток із мавпами, і водночас пригадував, хто із жителів Токопійї чи Антофагасти не бажає його смерті. В Антофагасті кандидатів виявилося лише двоє: повія Саломе Боске, до послуг якої зрідка вдавався Джеймі, й Ікер Кардозо, підстаркуватий чилієць, що тримав майстерню з ремонту вживаних автомобілів і в якого Макака колись купив мопед. Коротун справедливо розсудив, що Саломе Боске навряд чи буде рада бачити його з міцнющим, як бетон, запором і практично порожніми кишенями. Майстерня ж старого Ікера, хоч і знаходилася на півночі міста, проте Джеймі не сумнівався, що відшукає її. От тільки не уявляв, що скаже сеньйору Кардозо, якщо той іще живий. «Привіт, Ікере, пам’ятаєте мене? Ви не проти, якщо я поживу у вас трохи? Десь так до самої смерті…»

Поринувши в задуму, Джеймі Макака не помітив, як за його спиною, ледь порипуючи шинами, сповільнювався полинялий від порохняви та бруду чорний автомобіль із зигзагоподібною тріщиною, що по діагоналі перетинала лобове скло. Краєм ока зауваживши широченний капот, Джеймі почав поворот голови, але так і не завершив його. Погляд прикипів до чоловіка, який витріщався на нього з протилежного боку дороги. Макака раптом збагнув, що цього дебелого урвиголову з фіолетовим синцем під лівим оком десь уже бачив.

LVI

Преподобний Ґроббелаар розмашистими кроками прямував до офісу «Europcar», намагаючись притлумити надокучливий, неначе муха, внутрішній голос, який не просто казав, а горлав як недорізаний про те, що йому слід зупинитися і зупинити інших, доки не пізно. Чому саме зупинитися, Ріно не розумів, а тому продовжував рішуче марширувати на південь. Лаура та Тимур ледве встигали за велетнем.

Крокуючи, Ріно зиркав навсібіч. Окидав поглядом вивіски — їх було зовсім мало, — розглядав номери автомобілів, що проїжджали вулицею, оглядав дроти, які хаотичним плетивом висіли над авеню. За сотню кроків від автобусного термінала ґевал несподівано спинився. Загальмував так різко, що Тимур уткнувся носом у його спину, а Лаура за інерцією пройшла кілька кроків і тільки потім