Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

достатньо коштів, — розгублено проказала вона. Оренда коштувала з біса дорого — 140 євро/день, що забагато навіть для Європи, однак Тимур і Ріно прикинули, що за три дні вони встигнуть «владнати» всі свої справи в пустелі та повернутися, а відтак наявних на Лауриному рахунку коштів мало б вистачити з головою.

— Я не заперечую, однак ваш банк блокує транзакцію.

Жінка розгублено похитала головою.

— Ви можете почекати? Я хочу зателефонувати у свій банк.

— Будь ласка, — клерк підсунув телефон. — Можете скористатися нашим телефоном.

Лаура Дюпре набрала номер, указаний на звороті кредитки, після чого кілька хвилин запекло жбурлялася французькими словами у слухавку. Зрештою щось прокричала та кинула слухавку на тримач телефонного апарата.

— Що таке? — запитав Тимур.

— Мій рахунок заблокували.

— Чому?

— Через учорашні події в Ґуаякілі. Останню транзакцію було проведено з Еквадору, тому мій банк, побоюючись шахрайства, заблокував картку. Я подала заявку на розблокування, але мене повідомили, що платежі, які приходили чи надходили до Еквадору впродовж останніх трьох-чотирьох днів, перевірятимуть на ймовірний зв’язок із тероризмом або з відмиванням грошей, пов’язаних із тероризмом, відповідно, за найкращих обставин рахунок розблокують не раніше, ніж у суботу, а якщо точно — аж у понеділок. Я намагалася довести, що гроші потрібні мені просто зараз, але безрезультатно. Це не політика банку, це вимога спецслужб.

— Чудово, — простогнав Тимур.

— А ти? — Ріно ляснув долонею по плечу українця. — Спробуй свою.

Тимур неохоче дістав банківську картку і, наперед знаючи результат, подав її працівнику «Europcar». Він провів її крізь щілину термінала, почекав трохи та повернув назад.

— Недостатньо коштів на рахунку.

— У тебе кредитка? — без особливої надії в голосі поцікавилася Лаура.

— Ні, просто дебетна картка.

— Гаразд, — згодився Ріно, — не проблема, візьмемо седан. Або малолітражку.

Тимур не уявляв, як вони продиратимуться на малолітражці через кряжі та піски Долини Смерті. Та це не змінювало суті.

— Боюсь, у мене не вистачить коштів навіть на малолітражку.

Ґевал насупився, склав руки на грудях і відступив на півкроку від стійки. Зеленоокий чилієць терпляче чекав, що вони вирішать.

Лаура, похнюпившись, мовчала. Озвався Ріно:

— Ми не можемо сидіти та чекати, поховавши голови в пісок.

— За два дні вони не дійдуть до Атаками, — не так щоб аж дуже впевнено проказав Тимур. — У нас удосталь часу.

— Зате за два дні вони можуть доїхати до Атаками, — докинула Лаура.

— Яким чином? — трохи ображено запитав українець.

— Вони ні на кого не нападають. Якщо вони розійдуться та поодинці перетнуть кордон, то за два дні на автобусах спокійно дістануться до Чилі.

— Це малоймовірно, — не здавався Тимур.

— Але можливо.

У працівника «Europcar» нарешті урвався терпець:

— То що ви вирішили? Берете іншу машину? — він, як і раніше, говорив чемно, та цього разу в голосі прорізалися недвозначно холодні й не надто люб’язні нотки.

Чоловіки опустили голови. Лаура намалювала на обличчі посмішку й мовила:

— Дякую, сеньйоре, ми ще маємо подумати.

— Дякую, що завітали, — хлопчина сяйнув у відповідь такою ж пластмасовою усмішкою. — У «Europcar» вам завжди раді!

Тимур, Лаура та Ріно вийшли на авеню Педро Агірре Серда та неквапом рушили в напрямку готелю. Сонце піднялося достатньо високо та нещадно смалило. Ліворуч від них височіла сіра бетонна будівля з глухими стінами, фасадом із темно-синього скла та написом на одній зі стін «Terminal de Buses Cardenal Carlos Oviedo[72]». Вокзал нагадував німецький бункер часів Другої світової війни, оскільки, крім скляного фасаду, вікон будівля майже не мала. Понад головами провисали чорні дроти.

— Ми можемо спробувати доїхати на автобусі до Калами, — запропонувала Лаура.

— А далі що? — гмикнув Тимур. — Ми також можемо спробувати автостоп, от тільки я маю сумніви, що за останні п’ять років до «NGF Lab» проклали дорогу та пустили регулярні автобусні рейси.

— Не смішно, — огризнулась француженка.

— Може, це знак, що туди не варто пертися? — висловив припущення Ріно.

Заштовхавши руки до кишень джинсів і туплячись собі під ноги, Тимур відвернувся від автобусного термінала та почовгав геть.

— Можливо, й так, — стиха, наче сам до себе, буркнув він. — Все одно без грошей ми нікуди не подамося.

Ріно наздогнав українця та закрокував поряд. Вони перетинали промислову зону. Довкола громадилися огороджені бетонними парканами неохайні будівлі складів, майстерні, гаражі. Поміж них углиб кварталів тягнулися запилені ґрунтові вулички. Людей майже не було, і що далі Тимур, Ріно та Лаура відходили від автостанції, то менше їх ставало.

— У мене є одна ідея, але навряд чи вона вам сподобається, — потерши пальцем носа, сказав Ріно Ґроббелаар.

— Яка? — Тимур більше з осторогою, ніж із надією глянув на преподобного.

— 2009-го ми із Джеро пробивалися через Долину Смерті на мотоциклах. Не пам’ятаю, на «Ямахах», здається.

Тимур зиркнув на Лауру, наче боявся, що озвучену думку та забракує. Як виявилось, боявся даремно.

— А це ідея! — француженка збадьорилася.

— Ми використовували мотоцикли, оскільки Долиною Смерті неможливо пересуватися на повнопривідному автомобілі, — правив далі Ріно. — І я подумав, якщо ми на байках проїхали половину Valle de la Muerte, то чому ми зараз не можемо доїхати туди, де колись знаходилася «NGF Lab»?

— Ти геній, Ріно, — випалив Тимур. — У «Europcar» були мотоцикли?

— Не знаю, — стенула плечима Лаура. — Я не бачила. Треба повернутися та запитати.

Вони кілька секунд постояли, дивлячись один на одного так, наче чекали, що хтось таки скаже, що пертися в Атакаму на мотоциклах — не найкраща ідея, а тоді одночасно розвернулися на 180° і заквапилися назад до автовокзалу. І до офісу «Europcar», компанії з найму машин.

LV

Четвер, 22 січня, 09:25 (UTC –4)

Автобусний термінал ім. кардинала Карлоса Ов’єдо

Антофагаста, Чилі

Голодний і добряче пом’ятий після сну Джеймі Макака вивалився на заллятий сонцем бетонний майданчик перед автобусним терміналом і потягнувся, хрускаючи суглобами, наче заіржавілий робот, якого розробники востаннє змазували ще в минулому столітті. Пасажири згуртувалися біля багажних відсіків, забираючи сумки та рюкзаки. Джеймі багажу не мав, тож обігнув похмуру будівлю автовокзалу та вийшов на авеню Педро Агірре Серда. Спинився і замислився.

Обвислий живіт коротуна роздуло від газів. Після того як він багато годин протрясся в автобусі та проспав у незручній позі, кишківник збунтувався й відмовився випихати з організму продукти життєдіяльності. Джеймі почувався так, ніби з’їдені вчора булка та боби перетворилися на цемент, який намертво закупорив усі проходи в нижній частині тулуба. Карлик переступав із ноги на ногу, кривився, вигинав хребет то в один, то в інший бік, то напружував, то розслабляв живіт, словом, усіляко намагався перднути, щоб хоч трохи випустити гази та полегшити