Читати книгу - "Напівзагублений"

Кінець

Тепер я живу тут. Сам. Мені вже набагато краще. Принаймні так каже Арран, хоч я в цьому не певний. Габріель біля річки, на узліссі, метрів за двадцять від берега, там, де починається луг. Йому там подобається. Місце захищене й виходить на південь. Я копав могилу без поспіху, зробив її глибокою. А він виявився тяжкий, але не аж такий рослий, як мені здавалося. Я намагався покласти його туди обережно, та все одно мусив волочити. Не треба було його волочити. І в ямі йому не місце. Він досі носить той перстень, що я йому подарував. Матиме його назавжди.

Я сиджу біля нього та розповідаю, що діється. Насправді я нечасто розмовляю вголос; це звучать якось химерно, галасливо й неприродно. Якщо так подумати, я вже давно не розмовляв уголос: мабуть, місяцями. Мій голос хрипить, коли я намагаюся заговорити. Хай там як, я подумки розповідаю йому про все, що відбувається: здебільшого про те, що небо блакитне або сіре, що річка тече швидше, ніж учора, і вода в ній прозоріша, і навіть її хлюпіт якийсь дзвінкіший, і що я бачив водяного щура та сімейство видр. Я намагаюся не розповідати йому забагато про себе, бо він і так усе знає. Він завжди знав мене найкраще.

І мені цього бракує, його розуміння мене. Мені бракує всього, що було з ним пов’язане. Того, як він дивився на мене, як дивився на інших, як усміхався, реготав, ходив, стояв. Як він глузував з мене і піддражнював мене. Як він читав поезію. Як розмовляв. І я ніколи вже не побачу, як він дивиться на мене, коли я підходжу, і не побачу, як він усміхається, помітивши мене, і ніколи вже не почую, як він запитує, чи все зі мною гаразд, і ніколи до нього не доторкнусь, а він ніколи вже мене не пригорне, не поцілує, не заговорить до мене і не розсмішить. Я більше не годен про все це думати і обертаюся на звіра. Бодай так я можу забути про Габріеля, забути все людське і просто жити, їсти й дихати. А все ж таки я хочу бути людиною; хочу думати про нього, бо тоді я відчуваю, що він і досі живий, принаймні в моїй голові.

Повернулися нічні кошмари. Найчастіше мені сниться Джессіка. Вона наставляє на мене пістолет, а тоді спрямовує його на Габріеля, і я верещу, щоб вона не стріляла, і прокидаюся. Хоч Габріель уже й помер, та мені все одно знову й знову сниться, що він помирає. І я щоразу стаю сам не свій.

Я не розповідаю всього цього Габріелю. Натомість розказую йому про те, як я був птахом, орлом. Ось що найкраще. А ще я можу ставати рибою, але це якось дивно, і я тільки двічі нею обертався. Причому вдруге я став рибою, щоб довести самому собі, що я не якесь там наполохане курчатко, котре боїться стати рибою, хоча, можливо, так воно і є, бо більше я й не пробував. А от курчатком я ніколи не обертався.

Я тут досить давно. Габріелева могила вже заросла травою. Думаю, було б гарно посадити на ній якесь дерево. Дуб чи, можливо, лісовий горіх, ліщину.

Колись, ще коли Альянс тільки-но утворився, ми з Ґрейторекс під час вишколу заховалися в густих заростях ліщини. Стажери мали нас вистежити й напасти. Це тривало цілу вічність. Ми з Ґрейторекс стояли там, прислухалися та чекали, а довкола нас бігали в кущах дві білочки.

Нарешті хтось зі стажерів натрапив на наш слід. Ми чули, як вони наближаються. Вони, ті стажери, були не надто вправні. І коли вони підійшли вже зовсім близько і ми приготувалися на них напасти, Ґрейторекс глянула на мене, немовби запитуючи: «Готовий?» — але цієї миті одна з білочок стрибнула мені на ногу й побігла моїм тілом угору до плечей, а тоді вилізла на голову, смикаючи за волосся, і перескочила на гілку дерева. Ґрейторекс почала сміятися. Вона нас мало не викрила. Стажерів тих ми все одно, звичайно, здолали. А коли верталися в табір, вона запитала, чи міг би я замаскуватися під дерево. Жартуючи, вона сказала:

— Ти мав дуже природний вигляд.

Я не одразу їй відповів.

— Подумай про це, — додала вона. — Чи міг би ти стати деревом?

— Я обертаюся на звірів, ти ж знаєш.

— Але ж вони живі, звірі. То що… це можливо?

Ночами я лежу біля Габріелевої могили, удень теж, коли не полюю. Мені цікаво, чи щасливі дерева, я думаю про їхнє коріння, що проростає глибоко в землю, про все, з чого складається земля та життя, і я думаю, що дерева, мабуть, найщасливіші з нас усіх, і я, певно, теж міг би бути щасливим, якби моє коріння зуміло знайти шлях до нього, а його тіло якимось чином потрапило б у мене, і частка його життя, його елементів, його складників могла б опинитися в мені. І я згадую про кілок у землі, який проштрикнув моє серце й Габріелеву долоню, і про ті короткі миті, коли ми були поєднані й усе було так довершено.

У мене гості: Арран і Адель. Вони принесли мені різні речі. Їжу: джем, арахісове масло та фрукти. І трохи одягу: дві пари джинсів, дві футболки та куртку. Куртка дещо завелика, але нічого.

Арран має гарний вигляд, мені здається, він став ще вродливіший, ніж раніше. Він досі такий лагідний і добрий. Вони підходять, і Арран дарує мені свою усмішку та ступає крок до мене, немовби збирається мене пригорнути, але я панікую, хоч і не певен, чому саме. Я не повинен панікувати, коли він тут. Не знаю, чому так відбувається. Я думаю про те, що, коли помер Габріель, Арран дав мені настійку. Я не хотів її; я хотів Габріеля. Аж ось я усвідомлюю, що схопився рукою за Феїрборн, і Арран зупиняється, а Адель має спантеличений вигляд. Я ніколи не завдав би їм шкоди; це лише мимовільна реакція. Знаю, що мушу заспокоїтися, і більшість часу я спокійний.

Арран запитує, де я живу. Коли він приходив минулого разу, то теж це запитував. Думаю, він просто турбується про мене.

Я маю своє лігво, біля Габріелевої могили. Воно з ожинових кущів, які так густо переплелися, що лігву не загрожують ні дощ, ні вітер. Коли волого, я сплю в лігві та розпалюю там вогонь, але більшість