read-books.club » Сучасна проза » Автохтони 📚 - Українською

Читати книгу - "Автохтони"

196
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Автохтони" автора Марія Семенівна Галина. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 69 70 71 ... 75
Перейти на сторінку:
плеєра.

Що зараз робить Урія? Дивиться на своїх маленьких футболістів? Обіймає Марину? Де зараз вільні райдери? Який розсікають морок? Усі вони, всі кинули його, й Урія, і Вейнбаум, і Мардук з Упирем, і він залишився сам, безпорадний, спутаний золотавими нитками чужої вигадки. Від коня пахло гноєм, і прілою соломою, і кінським потом, і від візника перегаром, і людським потом, і жуйкою «Орбіт», і, коли він зіскочив з підніжки, він почув тиху музику, що ворушилася в коробці плеєра… Візник слухав «Чарівну флейту».

Веронічки не було. За конторкою сонний юнак присьорбував каву з величезного блакитного кухля з намальованим на боці опухлим зайцем.

– Доплачувати будете? – спитав сонний юнак, не підводячи голови. – У вас термін спливає.

– Ні, я завтра їду.

– Шкода, – невпевнено сказав юнак. Він читав «Соціологію політики» Бурдьє.

– Та ні, – сказав він, – не шкода. У вас поїсти нема чого?

– Контіки лише.

– Що?

– Ну, контіки. Печиво таке. Кругле.

Юнак недбало кинув на конторку почату пачку. Він узяв печивце, потім подумав і взяв усю пачку. Чому контіки? Від «Кон-Тікі», чи що?

– Дякую. Гарна чашка. Оця, блакитна.

Корш збожеволіла, бо жила одночасно в різних часах. Я б теж схибнувся.

– А як на мене, вона зелена, – заперечив юнак. – І заєць цей… мені не подобається, як він на мене дивиться.

* * *

Треба буде завтра купити майку та труси. І шкарпетки. Треба було купити шкарпетки ще вранці, про що він узагалі думав? Зателефонувати Воробкевичу, чи що, спитати, як усе відбулося? Та ні, пізно вже.

Синенькі томи Гайдара тулились один до одного, немов злякавшись. Раніше вони нібито стояли рівніше. Їм теж незатишно, подумав він. Книги, які ніхто ніколи не читатиме.

А чому вона сердилась? Адже вони не розбивали чашки. Бо дорослі теж бувають неправі. Інколи вони сердяться, бо втомилися на роботі або тому, що на них нагримав начальник, а вони не можуть на нього нагримати у відповідь. І інколи тому, що насправді мають сердитися самі на себе. Тому вони образилися й пішли? Так, тому вони образилися й пішли. А чому вони повернулися? Тому, що насправді вони всі одне одного дуже любили, а коли любиш, треба вміти прощати навіть гірку образу й несправедливість. Так, вони повернулися та принесли кошеня. А потім що було? А потім кошеня зростало й одного разу, коли грало, розбило ще одну чашку, але ніхто на нього не сердився, всі тільки засміялись. У цієї історії добрий кінець, сказав він, і батько підтвердив, що так, у цієї історії добрий кінець.

Ти тоді збрехав мені. У цієї історії поганий кінець. Полярного льотчика вбили на війні. Тата Світлани вбили на війні. Тата Марусі, старого більшовика, посадили як ворога народу, а потім розстріляли, Марусю посадили як доньку ворога народу, і вона померла на лісоповалі, а Світлана… напевно, померла в дитбудинку, в евакуації, від якоїсь несерйозної хвороби на кшталт дизентерії, але вона була вже виснажена, бо завгосп дитбудинку разом із куховаркою збували продукти наліво. А от що стало з кошеням… З кошенятами зазвичай усе теж буває дуже сумно.

Він простягнув руку і взяв з полиці спочатку одну книгу, потім іншу. Він не пам’ятав, у якому томі «Блакитна чашка». Ага, ось. «Мені тоді було тридцять два роки. Марусі двадцять дев’ять, а доньці нашій Світлані шість із половиною. Тільки наприкінці літа я отримав відпустку, і на останній теплий місяць ми зняли під Москвою дачу».

Вони були дуже молоді, а тут ще полярний льотчик…

Покреслений аркушик папера випав із синенького томика і повільно ширнув на підлогу. Він підняв його. Видертий із записника. Акуратно. Квапливий почерк. Почерк книжної людини.

«Зайцю, не встигаю листа, я знаю, ти коли-небудь обов’язково приїдеш, це дуже важливо, ми станемо іншими, це все для тебе… Зайцю, ледве встиг листа. Не вір цій людині. Зайцю, коли отримаєш цього листа… дуже важливо і зовсім не те… Я чув музику сфер… Це Грааль, і я…»

Звичка акуратно розставляти розділові знаки залишається з людиною, коли її полишає все інше.

Він обережно розціпив зуби. Щелепні м’язи боліли. У вікні розвиднювалося.

– Ви йдете? – Сонний юнак був геть сонний. – А коли повернетесь?

– Не знаю, – сказав він. – Напевно, ніколи.

Зі злежалих щільних небес знову порошив сніг, тихий і заспокійливий, передранішнє місто було як замовкла музична скринька. Тату, а, тату, що це за штучка? Це музична скринька. Це що, така раніше музика була? Тааак. Давно була? Таааак. Тату, а який тоді був тато? Тату? Тато був ось такий! Тату, а який тоді був хлопчик? Хлопчик? Хлопчик, хлопчик був ось такий… Тихий сніг, і тихе місто, і припорошена снігом бруківка. До чого ж добре – ось так йти самому, ти сам собі домівка, ти всіх носиш із собою, під цією теплою шкіряною оболонкою, всіх твоїх близьких, усі голоси, всі обличчя, всі книги, всі чашки… Воробкевич це зрозумів раніше, Воробкевич молодець, Воробкевич ніколи не буде самотнім.

Удалині процибав труськом білий кінь, цокіт копит, пом’якшений снігом, котився тихими вуличками…

Але тепер там щось зламалося щось зламалося там якийсь секрет що за секрет сам розберися спробуй ти вже не маленький деталь ти зайва та дурна, що й викинути не шкода…

Театр був як скринька у скриньці, китайці люблять такі штуки, кулі, безліч різьблених крихких куль, замкнених одна в одну. Самотня лампочка під піддашшям парадного під’їзду світилася затишним жовтим світлом, у конусі світла стухала й надималася снігова сітка. Він обминув будівлю, повільно, запхавши руки до кишень, усе глибше занурюючись у тихий теплий сніговий сон, коли раз у раз запускаєш одну й ту саму мелодію, але підкручуєш невидимий важілець так, щоб вона звучала все м’якіше, все ніжніше, все мінорніше…

Дзвоник біля службового ходу було вдавлено у гніздо, напевно, на нього занадто часто тиснули. Йому довелося сильно тиснути червоним холодним пальцем, і дзвоник теж був холодний і червоний… Смішно. Він стояв і слухав човгання кроків паркетом, потім тихий металевий звук засувів.

– Я можу пройти?

– Можеш. – Темний силует трохи похитувався на тлі освітленої каптерки. – Ноги витри.

Він витер ноги.

Зі старого електрочайника стирчить латаний дріт, газета на столі, вся у зморщених кільцях від мокрого підсклянника, ліжко, вкрите старою фланелевою ковдрою. Плюс швабра з мокрою ганчіркою, що розпласталася на підлозі, немов битий кажан. Ще тут був старий електричний обігрівач, із відкритою спіраллю, забраною у сітчастий короб. Їх взагалі за технікою безпеки можна?

– Он туди можеш сісти.

1 ... 69 70 71 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Автохтони», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Автохтони"