Читати книгу - "Бог Дрібниць"

Батько Марґарет-кочамми прийти на весілля відмовився. Індійців він недолюблював, уважав їх ледачими та шахраюватими і просто не йняв віри, що його донька виходить заміж за одного з них.

У правому кутку світлини можна було побачити чоловіка, який їхав велосипедом уздовж бордюру й обернувся подивитися на молодят.

Коли Марґарет-кочамма познайомилася з Чако, то працювала офіціанткою в одному оксфордському кафе. Її сім’я жила в Лондоні. Батько був власником пекарні, а мати — помічницею у модистки. Марґарет-кочамма пішла з батьківського дому за рік до зустрічі з Чако суто під впливом юнацького прагнення до незалежності. Мала намір працювати і, заощадивши достатньо грошей, закінчити вчительські курси, а тоді вже шукати роботу у якійсь школі. В Оксфорді вона винаймала маленьке помешкання разом із подругою. Іншою офіціанткою з іншого кафе.

Зважившись на цей крок, Марґарет-кочамма почала перетворюватися власне на таку дівчину, якою хотіли бачити її батьки. Залишившись віч-на-віч з Реальним Світом, вона судомно вхопилася за старі, відомі з дитинства правила, а бунтувати могла тепер лише сама проти себе. Тож і після переїзду до Оксфорда вона далі жила тим самим скромним, стриманим життям, від якого намагалася втекти, хіба що грамофон вмикала трохи гучніше, ніж дозволяли вдома.

І так тривало, доки одного ранку у її кафе не зайшов Чако.

Минало літо останнього року його навчання в Оксфорді. Він був сам. М’яту сорочку застібнув не на ті ґудзики. Шнурівки волочилися по підлозі. Ретельно зачесане і прилизане спереду волосся ззаду стовбурчилося шорстким щетинистим німбом. Він скидався на якогось неохайного, блаженного дикобраза. Був високий, а під безладним одягом (недоречна краватка, потріпаний плащ) Марґарет-кочамма розгледіла добре збудоване тіло. Вдача в нього була легка, це відчувалося відразу; ще він мав звичку примружувати очі, немов намагався прочитати якийсь напис на відстані, а окуляри забув дома. Його вуха відстовбурчувалися обабіч голови, ніби ручки цукернички. Недбалий зовнішній вигляд якось не в’язався з атлетичною будовою. Єдиною ознакою, яка вказувала на те, що всередині в ньому причаївся товстун, були лискучі, щасливі щоки.

У ньому не було й натяку на ту невизначеність чи вибачливу незграбність, яку зазвичай приписують неохайним, роззявкуватим людям. Виглядав він так весело, ніби прийшов з уявним приятелем, товариством якого страшенно тішився. Вибрав собі місце біля вікна, сів, опершись ліктем на стіл, а підборіддям — на складену ківшиком долоню, і заусміхався до порожнього кафе, немов збирався побалакати з меблями. З тією ж приязною усмішкою замовив собі каву, хоч високу, густоброву офіціантку, яка прийняла замовлення, буцімто й не помітив.

Вона аж здригнулася, коли до своєї кави майже на самому молоці він поклав дві з чубком ложки цукру.

А потім попросив принести окату яєчню з грінками. Ще кави і полуничне варення.

Коли вона повернулася з замовленням, він запитав, ніби продовжуючи давно вже розпочату розмову:

— А ви чули історію про чоловіка, у якого було двоє синів-близнюків?

— Ні, — сказала вона, ставлячи на стіл перед ним сніданок. Чомусь (можливо, через природну скромність та інстинктивну стриманість у спілкуванні з іноземцями) гострого зацікавлення історією про чоловіка з двома синами, на яке він, схоже, розраховував, у неї не виявилося. Втім, Чако не звернув на це уваги.

— Було в одного чоловіка двоє синів-близнюків, — заходився розповідати він, — Піт і Стюарт на ім’я. Піт був оптимістом, а Стюарт — песимістом.

Тим часом витягнув з полуничного варення ягоди і виклав їх на одній половині тарілки. Густий сироп товстим шаром намастив на грінку з маслом.

— На їхній тринадцятий день народження батько подарував Стюартові-песимісту дорогий годинник, набір столярних інструментів і велосипед.

Чако зиркнув на Марґарет-кочамму: хотів пересвідчитися, що вона слухає.

— А кімнату Піта-оптиміста мало не під стелю завалив кінським гноєм.

Він поклав яєчню на грінку, роздушив яскраві, тремтливі жовтки і тильним боком чайної ложечки розмазав їх поверх полуничного варення.

— Розпакувавши свої подарунки, Стюарт цілий ранок бурчав. Набір столярних інструментів був йому не потрібний, годинник не подобався, а велосипед мав не такі шини.

Марґарет-кочамма вже й не слухала, бо її увагу відволік чудний ритуал, що розгортався на тарілці. Грінку з варенням і яєчнею було покраяно на акуратні квадратики. Витягнуті з варення полуниці було одну по одній порізано на маленькі шматочки.

— Коли ж батько заглянув до Піта-оптиміста, то сина не побачив, почув лише, як хтось завзято човгає лопатою і важко дихає. Гній літав по всій кімнаті.

Наперед смакуючи кінцівку своєї історії, Чако вже трусився від безгучного сміху. Розсміяними руками він прикрасив шматочком полуниці кожен яскравий, жовто-червоний квадратик грінки. Відтак усе це стало подібне на занадто строкату закуску, що її приготувала якась старша пані для гостей, запрошених зіграти ввечері партійку у бридж.

— «Сили небесні, що це ти робиш?» — закричав до Піта батько.

Посоливши і поперчивши квадратні скибочки грінки, Чако витримав паузу перед кульмінаційним моментом і зі сміхом підвів очі на Марґарет-кочамму. Та усміхалася до його тарілки.

— І тут з глибини тієї купи гною почувся голос: «Тату, — сказав Піт, — ти ж сам чудово розумієш: там, де стільки гною, мусить бути і поні!»

Й Чако, з виделкою і ножем у руках, відкинувся на спинку стільця у порожньому кафе і зайшовся своїм пронизливим, заливистим, заразливим сміхом — сміхом товстуна — так, що аж потекли по щоках сльози. Марґарет-кочамма, яка більшу частину історії пропустила повз вуха, всміхнулася. А потім засміялася з його сміху. Її сміх заводив його — і навпаки, й урешті-решт їх обидвох розібрав уже мало не істеричний регіт. Коли на обрії з’явився господар закладу, то побачив відвідувача (не надто респектабельного з вигляду) й офіціантку (теж таку собі, середньої руки), які потрапили у спіраль оглушливого сміху і нічого не могли з цим вдіяти.

Тим часом ніхто й не помітив, що до кафе зайшов інший відвідувач (постійний) і тепер чекав, коли його обслужать.

Господар заходився протирати вже чисті склянки і совгати по прилавку тарілками, навмисно гучно дзенькаючи, щоб привернути увагу Марґарет-кочамми. Перш ніж підійти до нового відвідувача, та спробувала взяти себе в руки. Проте на очах у неї були сльози, і їй довелося на ходу тамувати черговий напад гиготіння; голодний чоловік, у якого вона брала замовлення, відвів через це погляд від меню і міцно стулив тонкі губи, виражаючи мовчазне, але цілком очевидне несхвалення.

Марґарет-кочамма крадькома