Читати книгу - "Список Шиндлера"

Вона возилася з отим маленьким відерком мильної води, аж тут прийшов Йозеф.

— Що ти тут робиш? — спитала Ребекка.

— Роблю вимірювання для креслень, це треба для ремонту, — пояснив він. — А ти що тут робиш?

— Сам бачиш, — відповіла Ребекка. — І, будь ласка, говори тихіше.

Йозеф, пританцьовуючи, прикладав рулетку так і сяк до стін і виступів.

— Будь уважний, — просила вона його, знаючи про суворі стандарти Амона.

— Поки я тут, можу й тебе виміряти, — сказав Йозеф.

Він обміряв рулеткою її руки, приклав стрічку одним кінцем до її потилиці, а другим — до попереку. Ребекка не заперечувала, відчуваючи, як він торкається її пальцем, відзначаючи розміри. Але коли вони міцно пригорнулися одне до одного, Ребекка суворо сказала йому йти. Ця вілла — не місце для млосного вечора.

У Плашуві були й інші відчайдушні романи, навіть в есесівців, але розвивалися вони не так безхмарно, як стосунки між Йозефом Бау і манікюрницею. Обершарфюрер Альберт Гуяр, той самий, який розстріляв доктора Розалію Блау в гетто і Діану Райтер після обвалу фундаментів, закохався в єврейку з табору. Дочка Мадріча захопилася молодим євреєм із тарновського гетто — той, звичайно, працював на тарнoвській фабриці Мадріча, доки досвідчений ліквідатор Амон наприкінці літа не вчинив із тарновським гетто так само, як і з краківським. Тепер юнак працював у цехах Мадріча в Плашуві, і дівчина могла навідувати його там. Але з цього нічого вийти не могло. У самих в’язнів були свої ніші й закутки, де могли зустрічатися подружжя чи коханці. Але все — і закони Райху, і дивний кодекс в’язнів — стояло на заваді роману фройляйн Мадріч і її коханого. Так само чесний Раймунд Тіч закохався в одну зі своїх швачок. То теж була тиха, потайна і загалом нещаслива любов. Ну а обершарфюрерові Гуяру сам Амон наказав припинити ці дурниці. Тож Альберт пішов зі своєю дівчиною до лісу і з найніжнішим жалем вистрілив їй у потилицю.

Узагалі, здавалося, що над пристрастями есесівців нависає якась смертна тінь. Скрипаль Генрі Роснер і його брат акордеоніст Леопольд, які розсипали віденські мелодії над обіднім столом коменданта, це відчували. Одного вечора високий стрункий сивий офіцер Ваффен-СС завітав до Амона обідати і, багато випивши, попросив Роснерів заграти угорську пісню «Сумна неділя». У цій пісні співається про почуття, які переживає молодий чоловік, готовий учинити самогубство через втрачене кохання. Саме отаке надзвичайне почуття, як помітили брати Роснери, було дуже близьке есесівцям у години дозвілля. Власне, ця пісня набула недоброї слави в тридцяті роки: уряди Угорщини, Польщі й Чехословаччини всерйоз розглядали питання, чи не заборонити її, бо з її популярністю поширилася епідемія самогубств. Молоді люди, збираючись прострелити собі голову, часто цитували її слова в передсмертних записках. Цю пісню давно заборонило Управління пропаганди Райху. А тепер оцей високий, елегантний гість, достатньо дорослий, щоб його діти були вже підлітками, які самі переживають перші закоханості, усе підходив до Роснерів і просив: «Ну заграйте “Сумну неділю”». І хоча доктор Геббельс цього б не дозволив, тут, у дикій Південній Польщі, ніхто б не став сперечатися з офіцером СС, якого охопили спогади про нещасливе кохання.

Після того як гість уже вчетверте чи вп’яте вимагав ту пісню, дивна впевненість пойняла Генрі Роснера. У своєму найглибшому корінні музика — це завжди магія. Ніхто в Європі так не відчував силу скрипки, як отакий краківський єврей з родини, де музики не вчилися — вона переходила у спадок, так само, як і статус коена, спадкового священика. Генрі опосіла думка, яку він потім переказував так: «Господи, коли я маю силу, то, може, цей сучий син застрелиться…»

Своїм повторенням заборонена мелодія «Сумної неділі» була узаконена у вітальні Амона, і тепер Генрі нею оголошував війну, а Леопольд підігравав йому, а погляд красивого офіцера, сповнений ледь не вдячної меланхолії, додавав їм сил.

Генрі кидало в піт від думки, що він настільки очевидно накликає своєю скрипкою смерть есесівця, аж Амон помітить це і поведе його за віллу розстрілювати. Якщо говорити про гру Генрі, то її не можна було назвати хорошою чи поганою. Він грав одержимо. І лише один чоловік, той самий офіцер, помітив це і, далекий від п’яної балаканини Боша, Шернера, Чурди та Ґьота, дивився й дивився зі свого крісла просто у вічі Генрі, немовби збирався підскочити з місця і сказати: «Так, панове. Скрипаль має цілковиту рацію. Немає жодного сенсу терпіти таке страждання».

Роснери грали і грали мелодію навіть довше того часу, після якого Амон зазвичай кричав: «Годі!» Нарешті гість підвівся й пішов на балкон. Генрі одразу зрозумів, що вже зроблено все, щоб із цим чоловіком все було скінчено. Вони з братом з’їхали знову на фон Зуппе і Легара, замітаючи сліди повнокровною оперетою. Гість залишився на балконі сам і за півгодини перервав гарну вечірку пострілом собі в голову.

Отакий і був секс у Плашуві. Воші й поспіх по один бік дроту, убивство і безумство по другий. І посеред усього цього Йозеф Бау і Ребекка Танненбаум кружляли у своєму церемонному танці.

У пору високих снігів того року Плашув змінив статус на лихо всім закоханим за його колючим дротом. Тоді, на початку січня 1944 року, його оголосили концентраційним табором, підпорядкованим центральній владі — Головному економічно-адміністративному управлінню СС під орудою Освальда Поля в Оранієнбурзі, що біля Берліна. Філії Плашува, такі як «Емалія» Оскара Шиндлера, нині переходили під контроль Оранієнбурґа. Шефи поліції — Шернер і Чурда — втратили безпосередню владу. Плата за використання праці всіх тих в’язнів, що працювали в Шиндлера і Мадріча, уже йшла не на Поморську, а в кабінет генерала Ріхарда Ґлюкса, який у Поля був головою Секції D (Концентраційні табори). Оскар, коли хотів дружніх послуг, мав не тільки їхати до Плашува і там задобрювати Амона, не тільки частувати обідом Юліана Шернера, а й достукатися до певних офіційних осіб величезного бюрократичного комплексу в Оранієнбурзі.

Оскар не забарився з’їздити до Берліна і поговорити із людьми, які мали б займатися його паперами. Оранієнбурґ починався як концентраційний табір. Тепер він став розсипом адміністративних бараків. З кабінетів Секції D регулювався кожен момент життя і смерті у в’язниці. Голова секції Ріхард Ґлюкс також відповідав, після консультації з Полем, за встановлення співвідношення між працівниками і кандидатами до газових камер, тобто за рівняння, де X позначало кількість рабів, а Y — безпосередньо засуджених