Читати книгу - "Дітлахи Анансі"

що прикольно розмовляти так, наче вони зроду-віку не бачили нічого, крім американського гетто. Дуже скоро всі вони, окрім самого Товстуна Чарлі, розмовляли точнісінько як Товстун Чарлі, коли той приїхав до Англії. Тільки якби Товстун Чарлі ляпнув щось із того, що казали на вулиці вони, його мамця точно вибила б йому бубну.

Вся справа була в голосі.

Щойно сором через обраний татусем метод відкидання копит почав стихати, Чарлі відчув порожнечу.

— У мене ж геть не залишилось сім'ї, — сказав він Розі майже роздратованим тоном.

— У тебе є я, — відповіла вона. Це змусило Товстуна Чарлі всміхнутись. — І моя мама, — додала Розі, і це зупинило усмішку на півдорозі. Розі цьомнула його у щоку.

— Ти могла б залишитись на ніч, — запропонував він. — Втішити мене і все таке.

— Могла б. Але не залишуся.

Розі не збиралася спати з Товстуном Чарлі до весілля. Вона казала, що вирішила так ще коли їй було п'ятнадцять. Не те щоб тоді вона знала, що в її житті вигулькне Товстун Чарлі, але наміру відступати в неї не було. Розі ще раз обійняла Чарлі, цього разу надовше, і закінчила:

— Взагалі-то тобі слід примиритися з батьком.— І пішла додому.

Тієї ночі він так і не відпочив: іноді впадав у дрімоту, відтак бентежно прокидався, а потім знову провалювався в сон.

Так він і зустрів схід сонця. Чарлі знав, що коли люди повиходять на роботу, йому доведеться зателефонувати своєму турагентові і попросити забронювати спеціальний терміновий квиток до Флориди. Далі він подзвонить в Агентство Ґрема Коутса і скаже, що у зв'язку зі смертю родича йому доведеться взяти кілька вихідних, і так, він чудово знає, що ці дні йому вирахують із лікарняних та відпустки. Але зараз Чарлі міг тішитися ще якоюсь часиною спокою.

Він пройшов коридором до манюсінької кімнаточки на тильному боці будинку і визирнув у сад унизу. Вже лунав світанковий хор, у якому Чарлі розгледів чорних дроздів, горобців, що дріботіли огорожею, і, серед гілочок дерева неподалік, одненького омелюха. Товстун Чарлі подумав, що світ, де вранці співають пташки — це нормальний світ, сповнений здорового глузду. І ще, подумав Чарлі, він, у принципі, не проти бути частиною такого світу.

Пізніше, коли птахи стали лякати, Товстун Чарлі все одно згадував цей ранок як добрий і впорядкований. А ще — як мить, коли все почалося. Мить перед тим, як розчахнулося божевілля. Мить перед тим, як прийшов страх.

Другий розділ, де йдеться про те, що трапилося після похорону

ітніючи під сонцем флориди, Товстун Чарлі мчав Садом Спочинку і Споминів. Плями поту під пахвами і на грудях почали розповзатися костюмом. Піт стікав обличчям, поки він біг.

Сад Спочинку і Споминів і справді нагадував сад, але дуже чудернацький. Усі квіти тут були штучними, і всі як одна росли з металевих ваз, встановлених у металеві підпірки в землі. Біжучи, Товстун Чарлі проминув знак, який сповіщав про «Місце безкоштовного поховання для всіх ветеранів на почесній пенсії!». Обігнув Немовляндію, де на флоридському дерені зі штучними квітами сусідили різнокольорові вітрячки і розмоклі блакитні й рожеві іграшкові ведмедики. У небесну блакить похмуро витріщався обшарпаний Вінні-Пух.

Товстун Чарлі угледів похоронну процесію і змінив напрямок, обираючи шлях, яким можна було б до неї добігти. Довкола могили стояло тридцятеро, а може, й більше людей. Жінки в темних сукнях і обрамлених чорними вуалями капелюхах із широкими крисами нагадували химерні квіти. На чоловіках були костюми без плям поту. Діти виглядали урочисто. Товстун Чарлі сповільнив біг до поважної ходи, намагаючись поспішати так, щоб ніхто не помітив, що він таки поспішає, а коли дістався групки скорботних людей, спробував протиснутись уперед, не привертаючи надто багато уваги. Зважаючи, що він пихтів, наче морж, якому довелося піднятися сходами, стікав потом і, пробираючись, понаступав на кілька ніг, спроба ця з тріском провалилась.

Чарлі спіймав на собі кілька несхвальних поглядів, але вдав, що не помічає їх. Усі співали пісню, якої він не знав. Чарлі став похитувати головою в такт мелодії і вдавати, ніби теж співає, заворушивши губами у спосіб, що міг означати і підспівування півголосом, і бурмотіння молитви, і просто випадковий рух. Як тільки це стало доречним, поглянув на труну. Вдоволено відзначив, що кришка закрита.

То була направду знаменна труна, зроблена з чогось схожого на важку броньовану асфальтово-сіру сталь. Чарлі подумав, що якщо гряне велике воскресіння, коли архангел Гавриїл затрубить у могутній ріг і мертві встануть з могил, татусь застрягне у гробі, б'ючись об віко труни і шкодуючи, що його не поховали з ломом або навіть з ацетиленовим різаком.

Останнє мелодійне «алілуя» стихло. Запала тиша, і Товстун Чарлі почув, що на тому кінці кладовища, звідки він прибіг, здійнявся галас. Священик спитав:

— Отже, чи хотів би хтось сказати кілька слів на спомин?

З облич людей, які стояли найближче до могили, було очевидно, що кілька з них планували щось сказати. Але Товстун Чарлі усвідомив, що настала мить «зараз або ніколи». Взагалі-mo тобі слід примиритися з батьком. Гаразд.

Він глибоко вдихнув, ступив крок наперед, аж до самого краю могили, і заговорив:

— Гм. Вибачте. Так. Думаю, мені є що сказати.

Далеке репетування залунало гучніше. Кілька присутніх несхвально озирнулись туди, звідки воно долинало. Решта витріщалась на Товстуна Чарлі.

— Ми з батьком ніколи не були близькими,— прорік Товстун Чарлі.— Думаю, ми не знали, як воно — бути близькими. Я двадцять років не був частиною його життя, а він не був частиною мого. Є багато речей, які складно пробачити, але одного дня роззираєшся і розумієш, що в тебе не залишилось сім'ї,— Чарлі витер лоба долонею. — Здається, за все життя я жодного разу не сказав: «Тату, я люблю тебе». Усі ви, геть-усі, думаю, знали його куди краще, ніж я. Може, хтось із вас любив його. Ви були частиною його життя, а я — ні. Тому мені не соромно, що вам доведеться почути те, що я скажу. Уперше за двадцять років,— Чарлі опустив погляд на неприступну накривку металевої домовини.— Я люблю тебе. І ніколи не забуду.

Крики стали ще гучнішими, і тепер лунали достатньо голосно й чітко, щоб у тиші, яка запала після