Читати книгу - "Енола Голмс. Справа ліворукої леді, Ненсі Спрінгер"

Щось невидиме позаду мене.　

Страшенно сильне.　

Стискаючи та душачи.　

Нелюдська хватка. Якась… якась лиховісна згуба — тісна, змієподібна, що затягувалася зашморгом і врізалася в моє горло… Я не могла не те що думати, ба навіть дотягнутися до кинджала. Спромоглася лише впустити ліхтар, здійнявши руки вгору, щоб учепитися в це… це невідь-що, яке катувало мою шию, але вже відчувала, що мені бракує повітря, тіло сіпається в муках, рот розтуляється в безгучному крику, а очі застилає пітьма. І я зрозуміла, що зараз помру.　

Напевно, перше, що я побачила, — це світло в темряві, але непривітне: помаранчеве, миготливе, диявольське. Розкліпуючись і виринаючи з мороку, я відчула під собою холодну землю вулиці й побачила, що лежу майже у вогні. Калюжа гасу, який витік із мого розбитого ліхтаря, весело палахкотіла. У радісних відблисках вогню на мене витріщалося троє чи четверо чоловіків — цей спогад був дуже розмитий. Через ніч, імлу, розгубленість, біль, вуаль. Розмитий, як і їхні п’яні голоси.　

— Вона мертва?　

— Шо ж за нехрист хтів би задушити Сестру?　

— Мож, хтось із тих приблуд-безбожників.　

— Хтось його бачив?　

— Вона дихає?　

Схилившись наді мною, один із них підняв мою вуаль.　

Гадаю, на мить він побачив моє обличчя, перш ніж я відкинула його руки. Перш ніж потрясіння від цього нахабства допомогло мені оговтатися від… зомління? Та ні, навряд чи можна сказати, що я зомліла, принаймні не в тому сенсі, як витончені леді. Адже, якщо людину душать до півсмерті, їй, звісно, не можна закидати, що вона зомліла.　

Хай там як, отямилася я не одразу й перші хвилини пам’ятаю погано. Здається, я різко відштовхнула чоловіка, який піднімав мою вуаль, рвучко смикнула її назад на лице, відкочуючись від вогню, і, похитуючись, звелася на ноги.　

— Егей, місіс, шо за поспіх?　

— Помалу, старенька.　

— Гляди, Сестро, не впади.　

І до мене простягнулися руки. Та я відмовилася від їхньої допомоги, адже вони були такі п’янезні, що мало від вітру не валилися, тимчасом як мене лишень трішки хитало, — і втекла.　

Якщо мовити по-військовому, відступила я дезорганізовано. Навіть не діставши зброї. Сухо схлипуючи з переляку. Правду кажучи, навіть не знаю, як і допленталася до свого помешкання. Та зрештою якось потрапила до своєї кімнати, де тремтливими руками засвітила всі гасові лампи, всі свічки й розворушила вогнище в каміні, неощадливо підкидаючи дров і вугілля, доки в ніч не шугнуло світло й тепло.　

Я впала в крісло й сиділа, намагаючись відсапатися, бо від кожного подиху жахливо боліло горло. Прикривши рота рукою, я ковтала знову й знову, силкуючись проковтнути не лише свій біль, а й приниження.　

Хоч палахкотів вогонь, я досі мерзла, і не тільки від нічного холоду — у мене захолола кров у жилах. Треба було лягти в ліжко. Я насилу підвелася й почала розстібати високий комір…　

Тремтливими пальцями я намацала щось навколо шиї.　

Щось стороннє, довге й гладеньке, гнучке, неначе змія. Попри біль у горлі, я скрикнула, хапаючи й віддираючи цю річ, смикнула її з себе й пожбурила на підлогу.　

Вона лежала на килимку перед каміном.

Гарота[6].　

Я чула, що їх роблять із дроту, проте ця була з якоїсь гладенької білої мотузки, прив’язаної до дерев’яної палиці.　

У вузлі я побачила жмут коричневого волосся — власного, вирваного з моєї голови тоді, коли душій дедалі міцніше затягував цей пристрій на моїй шиї.　

Похитуючись, я на мить заплющила очі й усвідомила, що тільки високий комір, укріплений китовим вусом, зберіг мені життя. Лондонські констеблі носили мундири з високими комірцями з тієї ж причини. Жахливо і неймовірно, що такий нехитрий пристрій наганяє жаху на цілу столицю, навіть на поліцію.　

Страшно й ганебно також усвідомлювати, що мене врятували аж ніяк не власні сміливість чи кмітливість. Забувши про свою зброю, наче розтелепа, я брикалася й дряпалася, як будь-яка інша жінка — жертва нападу. Комір коміром, але я могла б бути мертвою, якби не нагодилися ті п’янички. Так, вирішила я, певно, це вони сполохали душія. Бо чому ж інакше він покинув би цей виготовлений із любов’ю пристрій на моїй шиї?　

Трусячись, як у лихоманці, я змусила себе знову розплющити очі й оглянути цю мерзенну річ.　

А й справді, зроблена з любов’ю. Палиця з малаккської деревини, певно, взята із джентльменської тростини. Неочікуване знаряддя як на вуличного головоріза. А мотузка…　

Та це ж шнурівка.　

Шнурівка з дамського корсета.　

Раптом я відчула кволість і водночас спалах люті. Схопивши цю підлу, зухвалу річ, я пожбурила її у вогонь.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Два дні я вилежувалася в ліжку, знаками повідомивши місіс Таппер, оскільки ледве могла говорити, що в мене болить горло — досить звичайна як на цю пору року недуга. Впевнена, старенька прийняла це за чисту монету. Збористий комір-стійка прикривав синці на моїй шиї.　

Однак він не міг угамувати мої збурені й зранені почуття. Звикла до фізичного болю, адже дитиною я досить часто падала то з велосипеда, то з коня, то з дерев, я, виявляється, не була готова до того, що інша людська істота може завдати мені страждань у такий нахабний спосіб. їсти супи й желе, які пропонувала мені місіс Таппер, заважав не тільки біль у горлі. Лихий намір скоєного змусив мене захворіти.　

Лихий і ганебний намір… ні, це було значно гірше за ганьбу. Якесь… якесь зло, ймення якому я поки що не знаходила.　

І стосувалося воно корсетної шнурівки.　

Який чоловік нападає на жінку зі зброєю, виготовленою з тростини — по суті палиці, якою лупцюють школярів, і корсета? Інтимного жіночого предмета одягу, яким затягувалися жінки вищого світу, щоби втиснутися у свої безглузді сукні, який робив їх декораціями суспільства, схильними до нападів непритомності, доводив до внутрішніх ушкоджень і навіть смерті? По правді, саме заради того, аби уникнути тугого шнурування, я й утекла від братів Майкрофта й Шерлока. Накивала п’ятами, щоб у жодному так званому пансіоні мене не шмагали й не намагалися розітнути навпіл у талії, а тепер хтось накинув цю… цю річ… мені на шию?　

Навіщо? Аби щось у мене вкрасти?　

Чому ж із такою химерною зброєю?　

Чи справді це був чоловік або ж якась божевільна жінка?　

На ці питання мені бракувало відповідей.　

На третій день я змогла трохи говорити й повернулася до офісу доктора