Читати книгу - "В обіймах Казанови, Роберт Форісь"

Дама на портреті вражала своєю красою та еротичністю, яку вона випромінювала.

Овальне обличчя з невинно рожевими щічками та великими карими очима, обрамлене напівкруглими лініями вищипаних брів, вузький ніс і губи, наче створені для поцілунку.

Вбрання дами складалося зі з'єднаних між собою стрічок прозорого шовку.

Ліва грудь, красивої і дивовижної форми, була повністю оголена, включаючи блідий ореол і сосок, напружений стан якого наводив на думку, що модель дивиться на щось збудливе.

Ельжбеті подобався цей портрет, тому що модель була схожа на неї саму, тільки на кілька років молодшу. Їй робили багато вигідних пропозицій продати полотно, але, незважаючи на скрутне матеріальне становище, вона не змогла продати картину.

Раптом старостина почула звуки гучної розмови з холу.

Вона впізнала той підвищений, вимогливий голос, власник якого місяцями переслідував її. Наростаючі звуки суперечки змусили її зрозуміти, що цього разу вона нічого не зможе зробити без свого особистого втручання.

Вона перейшла до алькову й зупинилася біля дверей.

– Пані немає вдома! – голос Антонія звучав невблаганно.

– Якщо ваша господиня не прийме мене негайно, пізніше, але сьогодні, я прийду сюди з синдиком[1], — сказав чоловік надто голосно, ніби підозрював, що Ельжбета ховається від нього. – Екіпаж і меблі заберу з метою покриття боргів. Це для початку, — останні слова прозвучали зловісно.

Старостина нервово скривила губи. У неї не було бажання розмовляти з цим жахливим чоловіком, але вона не могла дозволити собі втратити меблі та карету. Це означало б кінець її мріям і планам.

Вона швидко повернулася до гардеробної й дістала з шафи домашній халат у пастельні смужки. Пов’язала його широкою стрічкою, востаннє глянула в дзеркало, поправила зачіску й, удаючи здивування, вийшла в коридор.

– Антонію, що це за звуки? – сказала вона, вдаючи, що звучить ніби хвора. - Ти знаєш, що я почуваюся погано… - вона зупинилася, дивлячись на чоловіка, якому дворецький блокував прохід через відчинені двері.

Зигмунт Лебель, так звали її переслідувача, був невисокий і кремезний, чого не могло приховати навіть довгий плащ з найтоншої вовни. На голові він носив боброву шапку, приховуючи величеньку лисину. При появі Ельжбети на м'ясистих губах фінансиста з'явилася фальшива усмішка.

– Антоній, я тобі казала, що пан Лебель завжди має доступ до будинку. Він мій приятель, — вона намагалася, щоб докір прозвучав переконливо.

Дворецький не виявив здивування і покірно схилив шию.

– Прошу пробачення у пані графині, більше такого не повториться, – промовив він з розкаянням і відійшов убік, пропускаючи гостя через поріг.

Ельжбета сумнівалася, що ця дешева вистава змогла б обдурити когось на кшталт Лебеля, але в її колах збереження видимості було набагато важливішим, ніж розкриття правди. Вона особисто провела гостя до їдальні; їй не хотілося, щоб фінансист бачив картину з дамою, що висіла в кабінеті. Старостина сіла за стіл.

– Сідайте, будь ласка, — вона вказала чоловікові на стілець поруч зі своїм.

Перш ніж сісти, той оглянув кімнату. Ельжбета відчула, ніби той подумки підраховує вартість обстановки. Старостина шкодувала, що з нею не було Мазаріні. Секретар поїхав до Дрездена, де його завданням було повернути те, що залишилося від сімейного срібла Мірських, і коштів, які староста взяв із собою, коли втік з країни. Те, що не встиг розтратити її чоловік перед раптовою смертю, потрапило під опіку Радзивілла, Пана Коханця, який, відрізаний від свого величезного майна, теж опинився у скрутному становищі.

Після довгих переговорів і десятків листів, надісланих до Дрездена, вона отримала від канцелярії Радзивілла обіцянку повернути частину срібла та коштовностей вартістю в кілька сотень талерів. Це була лише частка того скарбу, який забрав староста, але в її нинішньому становищі будь-яка сума могла відстрочити банкрутство та насмішки, які з ним прийдуть.

Лебель схрестив ноги й поклав руки на коліні. Він дивився на жінку з тривожним блиском в очах.

Усе в ній бунтувало проти лестощів цьому чоловікові. Однак вона мусила зупинити його, навіть якщо це означало принизити себе, поки Мазаріні не повернеться з грошима.

Вона подивилася на обличчя Лебеля; те, як він дивився на її груди, сповнило її огидою та страхом. Уже якийсь час у глибині серця вона відчайдушно допускала можливість віддатися йому, але все відкладала жертву, сподіваючись, що станеться диво і вона зможе зберегти самоповагу.

– Я вимагаю погашення позик, які пані брала, — оголосив той, акцентуючи слова, наче різьбив кожне з них в камені.

Ельжбета подивилася на фінансиста в спосіб, який, зазвичай, спрацьовував з чоловіками. У цьому погляді було підпорядкування та невизначена обіцянка.

– Мій секретар поїхав до Дрездена, щоб від мого імені завершити формальності щодо спадщини мого чоловіка. Коли він повернеться, я віддам борг з відсотками.

Лебель владно скривив губи.

– Пані годує мене цими обіцянками вже цілий рік, — нахилився він до неї з фальшиво стурбованим виразом обличчя. Він простягнув руку й поклав руку на стіл ближче до неї так, що вони майже торкалися. Ельжбета здригнулася від думки, що він може доторкнутися до неї.

– Цього разу все вже домовлено, — урочисто запевнила вона. – Очікую кілька сотень талерів. Якщо пан бажає, я привезу йому листа від князя Радзивілла.

У неї був привід відвести руку, але Лебель несподівано схопив її за неї. Його шкіра була вологою і холодною.

Ельжбету охопила огида, її все тіло тремтіло. Проте зовні вона мило посміхалася.

– Звичайно, я міг би зупинити стягнення боргу і навіть відмовитися від частини відсотків, якби у нас було щось більше спільного.

Старостина придушила своє обурення, зібрала всі сили й удала вагання.

– Дуже мило з вашого боку. Проте сума, яку я отримаю від чоловіка, покриє ваші векселі, — вона намагалася бути твердою, але ввічливою.

Її мучитель владно посміхнувся.

– Можливо, так і було б рік тому, але ж відтоді відсоткові ставки значно зросли. Згаданих вище кількох сотень талерів не вистачить, щоб покрити всі зобов'язання. Тим більше, що я скупив векселі в інших ваших кредиторів.

Очі Лебеля набули зловісного вигляду.

– Якщо я захочу, я заберу не тільки меблі, але й будинок, Ельжбета, - погрожував він абсолютно впевнено. Він підвівся зі стільця і ​​подивився на жінку згори. – Очікую,