Читати книгу - "Велика маленька брехня"

— Ти така молода, Джейн, у тебе стільки енергії! (хоча насправді вона так втомилася, так сильно втомилася).

— Слухай, як же ти даєш собі раду? — схвильовано запитала Маделін та випрямилася на стільці, так ніби мала тут і зараз вирішити цю проблему. — Ти працюєш?

Джейн кивнула.

— Я дистанційно працюю бухгалтером. Маю непогану клієнтську базу з купою дрібних компаній. Я швидко працюю, оперативно виконую роботу. Цього вистачає на оренду.

— Розумниця, — похвалила її Маделін. — Я теж сама на себе заробляла, коли Абігель була маленькою. Ну, переважно. Час від часу Натан надсилав мені якісь гроші. Було складно, та водночас це давало певне задоволення. Ти ж розумієш? І-без-тебе-впораюсь-іди-до-дідька.

— О, так, — сказала Джейн. Хоча її життя жодним чином нікому не демонструвало цього «без-тебе-впораюсь». Принаймні не так, як це сказала Маделін.

— Ти стовідсотково будеш наймолодшою мамою у нашій школі, — розмірковувала Маделін. Вона відпила кави і лукаво посміхнулася. — Ти навіть молодша за нову прекрасну дружину мого колишнього. Обіцяй, що не дружитимеш із нею — я тебе перша знайшла.

— Я впевнена, що навіть не зустрінуся з нею, — спантеличено пробурмотіла Джейн.

— О, напевне зустрінешся, — скривилася Маделін. — Її донька іде до школи з Хлоєю. Уявляєш?

Джейн не уявляла.

— Мами зі школи ходять разом на каву, а дружина мого колишнього сидить за столом навпроти мене і п’є трав’яний чай. Не хвилюйся, ніхто не поб’ється. На жаль, усе це дуже нудно, мило і страшенно по-дорослому. Бонні навіть цілує мене при зустрічі. Вона захоплюється йогою, чакрами і іншими подібними дурницями. Знаєш, як всі падчерки буцімто ненавидять своїх злих мачух? Моя донька її обожнює. Бач-но, Бонні така спокійна. Я не така. У неї такий ніжний, низький, мелодійний голос, від якого хочеться гупнутися головою об стіну.

Джейн засміялася — Маделін майстерно відтворила цей низький мелодійний голос.

— Ти, звісно, подружишся із Бонні, — сказала Маделін. — Її неможливо ненавидіти. Я дуже добре вмію відчувати ненависть до людей, але її ненавидіти надзвичайно важко. Мушу вкладати у це душу.

Вона знову поправила лід на нозі.

— Коли Бонні дізнається, що я підвернула ногу, вона принесе мені їжу. Вона страшенно любить приносити мені домашню їжу і робить це за будь-якої нагоди. Можливо, Натан їй розповідав, що я зовсім не вмію готувати, і тепер вона хоче продемонструвати свою перевагу. Але найгірше, що вона навіть цього не може зробити. Вона неймовірно хороша. Мені щоразу хочеться викинути її страви у смітник, та надто вже вони смачні. Чоловік і діти убили б мене за це.

Раптом Маделін аж засяяла і жваво комусь помахала:

— Ну нарешті! Ось ти де! Селесто! Сюди. Ходи-но сюди і подивись, що я накоїла!

Джейн обернулася і серце її тенькнуло.

Це не повинно було мати жодного значення. Вона напевне знала, що ні. Але сам факт, що існують такі неймовірно вродливі люди, викликає сором. Уся твоя неповноцінність як на долоні — на показ усьому світові. Ось так мали б виглядати жінки. Саме так. І вона мала рацію, а Джейн — ні.

«Ти — мале, страшне і дуже гладке дівчисько!» — голос у голові прозвучав так настирливо і наполегливо, що здавалося, Джейн навіть відчула гарячий смердючий подих.

Вона здригнулася та спробувала усміхнутися до неймовірної вродливиці, котра йшла їм назустріч.

* * *

Тея: Гадаю, ви вже чули, що Бонні вийшла заміж за колишнього чоловіка Маделін, Натана? Складно, чи не так? Може, ви захочете більше про все це довідатися. Я в жодному разі не вказую, як ви маєте виконувати свою роботу.

Бонні: Це зовсім не має значення. У нас були виключно дружні стосунки. Лише сьогодні зранку я відвезла її бідолашному чоловікові вегетаріанську лазанью.

Габрієль: Я у школі новенька. Нікого не знаю. «У нашій школі всі наче родичі», — розповідала мені директорка. Пусті теревені. Знаєте, про що я найперше подумала, коли у день орієнтаційної зустрічі прийшла на шкільний майданчик? Це закрите угрупування. Кліка, кліка, кліка. Не дивно, що хтось поплатився життям. Ну добре, мабуть, я трохи перебільшую. Мене це дещо здивувало.

Розділ п’ятий

Селеста відчинила скляні двері «Блакитного блюзу» та одразу побачила Маделін, котра сиділа за столом з невисокою, худенькою молоденькою дівчиною у джинсовій спідниці та футболці з V-подібним вирізом. Дівчину Селеста не впізнала. І враз відчула гірке розчарування.

— Тільки ми вдвох, — сказала Маделін.

Селеста спробувала адаптувати свої очікування від цього ранку до реальності й глибоко вдихнула. Вона помітила, що останнім часом з нею відбувається щось дивне: їй важко спілкуватися з групою людей. Вона вже не пам’ятала, як це не контролювати себе. Вона часто ловила себе на думці: а чи не голосно сміється? чи не забула вона усміхнутися? невже щойно двічі сказала одне і те ж?

Дивно, та коли вона розмовляла з Маделін, все було гаразд. Коли вони були удвох, вона почувалася цілісною особистістю. Можливо тому, що Маделін її давня подруга.

Може їй випити тоніка? Так би сказала бабуся. Що таке тонік?

Вона підходила, обходячи столики. За розмовою вони досі її не помітили. Вона чітко бачила профіль дівчини — занадто молода, щоб бути мамою школяра. Може, няня чи по програмі обміну? Мабуть, по програмі обміну. Зі слабенькою англійською? Це б пояснило, чому вона сидить така напружена — ніби намагається зосередитись. А може, вона взагалі нічого спільного зі школою не має. Маделін з легкістю підтримувала стосунки у десятках різних соціальних кіл, знаходячи друзів на все життя і ворогів на все життя, останніх, мабуть, таки більше. Маделін жила конфліктами і почувалася щасливою, коли кипіла від обурення.

Маделін побачила Селесту, і її обличчя засяяло. Маделін володіла унікальним даром: щоразу, коли когось бачила, її обличчя світилося так, ніби понад усе на світі вона хотіла бачити саме цю людину.

— Привіт, імениннице! — гукнула Селеста.

Співрозмовниця Маделін повернулася на стільці. У неї було темне волосся, так міцно стягнуте гумкою, ніби вона служила в поліції чи армії.

— Що сталося, Маделін? — запитала Селеста, коли підійшла достатньо близько, щоб побачити ногу Маделін на стільці. Вона ввічливо усміхнулася до дівчини, а та відвернулася, немов Селеста усміхнулася не привітно, а глузливо. (Господи, невже вона усміхнулася?)

— Це Джейн, — представила дівчину Маделін. — Вона врятувала мене сьогодні на дорозі, коли, намагаючись врятувати життя молодим людям, я підвернула ногу. Джейн, це Селеста.

— Привіт, — обличчя Джейн виглядало голим, немов без шкіри, ніби його надто ретельно терли.