Читати книгу - "Агентство "Шарашка та партнери", Олена Гриб"

– Знущаєтесь?!

Загорілося зелене світло, й автомобільний потік рушив далі.

Водій скрипнув зубами від безсилої люті і повернувся на сидіння. Навігатор тим часом без зайвих підказок проклав маршрут до найближчого сервісу. Якби цей маршрут не проходив по єдиних вулицях без заторів, на нього б ніхто не звернув уваги.

***

4 березня, 20.10

вул. Лісова – проспект Дружби

Замрячив дощ, і чорнило на аркуші оголошення остаточно розмокло. Не те щоб Віта жадала дочитати маячню божевільного до останнього рядка… Але цікавість прокинулася.

Хто він, незнайомець з незвичайним голосом? Може, якомусь знудьгованому мільйонеру заманулося пограти у вершителя доль? Або дитина щиро вірить, що здатна виконувати бажання? Пацієнт закладу для душевнохворих? Жартівник надумав познущатись над зневіреними людьми? Вчений збирає дані про скарги населення?

На зупинці довелося простояти з пів години. Вечір, люди поспішають додому… Втім, Віта була навіть рада, що повернеться в орендовану комірчину пізно. Їй там не подобалось. Вічні сварки сусідів, крижані батареї, п’яні крики в під’їзді, сморід на сходовому майданчику… Вона обіцяла собі, що переїде, щоразу, коли не вдавалося заснути через чужі скандали. А потім наставав ранок і приходило розуміння: кращого варіанту годі й шукати. Не з нинішньою зарплатою. І не з Аглаєю Іванівною в ролі начальниці.

Під’їхала переповнена маршрутка. Віта спробувала в неї втиснутись, але, незважаючи на випущеного пасажира, не змогла. Непримітний чоловік в сірій куртці застиг у дверях стовпом, і несміливі прохання: «Будь ласка, пропустіть» не зрушили його ні на сантиметр.

От же ж дурень! Однією людиною більше, однією менше… У годину пік громадський транспорт безрозмірний, проте навіть наполеглива жінка з п’ятилітровою пляшкою води в руках не змогла прорватися крізь оборону незнайомця, хоча здоров’я незгідливому пасажиру попсувала добряче.

Слідом підкотив напівпорожній автобус. З іншого маршруту, проте Віта встигла добряче змерзнути.

«Нічого, пробіжуся дві зупинки і зігріюсь», – вирішила для себе, коли за нею зачинились автоматичні двері.

Як не дивно, до кінцевої вона доїхала з комфортом. Ніяких заторів, неприємних попутників, протягів… А ось на вулиці погода не радувала.

Йшов дрібний дощ уперемішку зі снігом. Віта згадала, що парасолька зламана, і щільніше закуталась у пальто. Нічого не вдієш, доведеться трохи промокнути.

Вона відійшла від зупинки метрів на двадцять, коли вуличний ліхтар, що освітлював цю безлюдну ділянку дороги, лопнув і осипався на землю кусочками скла.

«Правду в газетах писали: мерія заощадила і замість нормальних ламп придбала китайські одноразові», – згадалась лаконічна стаття.

Віта прискорила крок, поспішаючи досягти освітленого перехрестя, де зрідка снували перехожі.

Задзвонив телефон.

«Тільки б не мама!» – розмовляти з матір’ю в негоду зовсім не хотілось, та й мобільник старенький, дощ його якщо не вб’є, то покалічить.

Вона згорбилася, прикриваючи екран від мряки.

Незнайомий номер?

Два-три, три-два… Лишенько, та це ж той божевільний! Тепер він регулярно буде набридати?

– Слухаю, – буркнула Віта неприязно.

– Будь ласка, протягом наступних п’яти хвилин залишайтесь на місці, – пискляво наказали з динаміка.

«Він стежить за мною? Як?!» – всередині все перевернулось, і Віта, натиснувши відбій, пішла ще швидше.

Попереду моргнув червоно-синіми вогниками патрульний автомобіль. Вона побігла до нього, розуміючи, що в поліції її, найімовірніше, засміють і порадять не дивитися серіали про маніяків.

Не встигла. Загорівся зелений, і рух відновився. Зате над головою нарешті світив ліхтар, і це хоч трохи зменшувало побоювання.

Телефон видзвонював безперестанку. Поставити б на беззвучний, але Віта боялась навіть доторкатися до нього. І не викинеш, як у фільмах, – на SIM-картці багато життєво необхідних номерів.

Перед «зеброю» почали збиратися пішоходи. Світлофор розмірено відраховував секунди, що лишились до перемикання.

П’ятнадцять…

Віта витягла телефон і, не звертаючи уваги на здивованих перехожих, дивилася на нього, не наважуючись скинути лячний дзвінок.

Десять…

Вона все-таки поклала палець на кнопку. Два-три, три-два… Цей номер ніби гіпнотизував, не дозволяв позбутися його раз і назавжди.

П’ять…

Віта згадала, що можна заблокувати абонента, і почала клацати налаштування, забувши про все на світі.

***

4 березня, 20.40

проспект Дружби

– Мамо, пташка! – Хлопчина років трьох засунув за щоку льодяник і побіг по краю тротуару за вороною, що пролетіла зовсім низько. – Я хочу її!

– Віталько, стій! – Втомлена жінка впустила пакет з продуктами і кинулася за сином.