Читати книгу - "Урогiнекологiчний Роман, Тетяна Олiйник"

– Розлучилися чи що? – уточнив лікар.

Лана зітхнула:

– Та ми до пуття ніколи й не були разом.

– Тобто як це? Ви ж зустрічалися?

– Якщо це можна так назвати, – гірко усміхнулася Лана.

Віктор Михайлович відірвався від справи та запитально подивився на пацієнтку.

– Він мене обманював, а я вірила всьому, закохана дурепа! Ось тепер потрапила до вас.

Лікар співчутливо кивнув. І, помовчавши трохи, додав:

– Тут вами чоловік цікавився.

Вона здивовано підняла голову:

– Це хто ж?

– Та австрієць один. Він до мене кожні півроку приїжджає. Може помітили – літній такий, з вусиками.

Дівчина одразу ж згадала допитливого дідуся й посміхнулася:

– Ой, насмішили! Йому вже не до жінок!

– Даремно ви так думаєте, – зауважив лікар. – Дідусь недарма регулярно на масажі простати записується, своє чоловіче здоров’я підтримує.

– Що ж йому від мене потрібно?

– Сподобалися ви йому, гадаю. Він, до речі, неодружений.

– А чого ж так, з таким здоров’ям?

– Наскільки я знаю, у нього була молода дружина, народила дитину, а зараз вони розлучені.

Дівчина підвелася з крісла та поправила спідницю.

– Дякую, Вікторе Михайловичу, повеселили ви мене сьогодні!

Усе ще посміхаючись, вона вийшла з клініки. На ґанку зіткнулася з тим самим вусатим чоловіком похилого віку. Він розмовляв по телефону, але, помітивши дівчину, одразу ж закінчив розмову:

– А, це ви? Прошу вибачення за свою сьогоднішню нетактовність. Я не встиг відрекомендуватися: Едуард Семенович, до ваших послуг! – злегка вклонився він.

«Ще стара школа!», – подумалося їй.

– А я Лана, дуже приємно! – усміхнулася вона.

– Лана... Дуже гарне ім’я! А мене тут справи затримали... Ну якщо вже так вийшло, дозвольте підвезти вас?

– Дякую, я на машині.

Це дещо спантеличило Едуарда.

– Тоді дозвольте пригостити вас кавою?

Вона знизала плечима:

– Я поспішаю на роботу. Вибачте.

– Не біда. Ми надолужимо це наступного разу, – упевнено заявив він.

Лана запитально глянула на співрозмовника, очікуючи пояснень.

– Адже ми не востаннє зустрічаємося у Віктора Михайловича, гадаю?

– Це так... – зітхнула вона й попрямувала до машини. – На все добре!

– До зустрічі, Лано! – відповів він та проводив її поглядом.

Едуарду запала в душу ця мила дівчина з виразними сірими очима та ямочками на щоках. «Цікаво, скільки ж їй? – думав літній чоловік. – Мабуть, років двадцять п’ять... Зараз молодь така, що вік не розбереш. Та й яка, по суті, різниця?.. Бідолаха отримала життєвий урок. Ну що ж, оскільки її серце розбите, тим легше знайти до нього шлях». Едуард вирішив познайомитися з нею ближче, для цього й зробив вигляд, що затримався в клініці. Це нічого, що з першого разу не вийшло. Ще є час. Та й лікар обіцяв довідатись про неї. «Подивимось, що з цього вийде...», – австрієць задумливо подивився їй услід.

Едуард Семенович був уродженцем Києва, але емігрував за кордон ще за часів Союзу. Він швидко збагнув, що до чого, та налагодив власний бізнес, який з роками приніс йому чималі доходи. Заробивши пристойний капітал, він оселився в Австрії та, зрештою, задумався про створення власної родини. До вибору дружини вже немолодий чоловік підійшов серйозно, немов купував дорогий автомобіль. Із заявлених якостей його обраниця поєднувала в собі красу й молодість, сексуальність та чудове здоров’я, освіченість і гарне виховання. Проживши чимало років за кордоном, Едуард зрозумів, що культурні відмінності перешкоджають сімейному щастю, тому шукав дружину на батьківщині. Вибір припав на Ірину, брюнетку спортивної статури, яка народила йому спадкоємця. Звісно, крім нього, у Києві залишилося двоє дорослих синів від першого невдалого шлюбу, з якими батько підтримував стосунки. Але саме остання дитина була по-справжньому дорога його серцю.

Однак життя з дружиною не склалося. Коли вона потрапила до Європи, у неї прокинувся звірячий фінансовий апетит, задовольняти який у чоловіка не було жодного бажання. За чотири роки вони розлучилися. Едуард утримував дитину та її матір тією мірою, якою вважав за потрібне. Але роки минали, згодом самотнє життя йому набридло, і він знову став замислюватися про супутницю, яка могла б скрасити його життя на схилі років. Саме тоді він і зустрів Лану біля кабінету лікаря, до якого регулярно приїжджав на лікування. Едуард Семенович не звик марнотратити гроші, тому вважав за краще отримувати медичне обслуговування на батьківщині. Послуги стоматолога, наприклад, у рази відрізнялися за вартістю порівняно з віденськими цінами, за що він і цінував вітчизняну медицину. Але здається, що цього разу він знайде на батьківщині не тільки лікарів, а й дружину.

Лана виїхала за ворота клініки й негайно набрала телефонний номер подруги:

– Христинко, ти уявляєш, у мене тут старий залицяльник винайшовся!

– Та ну? Розповідай швидше!

– Не повіриш, він про мене довідки наводив у лікаря!

– У того уролога, чи що? – приснула зі сміху Христина.

– Ну так. Ми якраз біля його кабінету познайомилися.

– А що за тип?

– Пенсіонер. За віком уже однією ногою в могилі, а все на жінок задивляється, – реготала Лана.

– Ну, знаєш, пенсіонери теж різні бувають. Он мій дід бабку мучив до вісімдесяти років, та ще й наліво ходив, – зауважила подруга.

– Ага, цей теж на масаж простати приїхав аж із самої Австрії.

– Ого! То він іноземець?!

– З розмови начебто наш.

– Ха, Свєтко, ми тебе швиденько заміж видамо та відправимо за кордон! Нарешті позбудешся свого козла!

Козлом Христина називала Марка. Лана не заперечувала.