Читати книгу - "Зло, тиша і равлики, Ігор Даровський"

   – Коли він звільниться, то звільняться і ті, хто віддав за нього свій голос, – Михайло бере мене за руку, – принаймні так написано у пророцтві і ми маємо вірити йому, адже віра це єдине, що рятує нас у цьому світі.

    Намагаюся прибрати асоціації з політичними процесами. Не всі то вибори, що у раду.

   – Я запущу стрім зі свого каналу і якщо навіть ваше пророцтво не спрацює і я просто стану вегетативним блогером, то принаймні я зроблю це на весь світ.

   – Ми згодні на такі умови, – директор одягає маску. – Головне не називайте наших людських імен. Тепер ми адепти цапа, ті хто вірить у тишу, що відкриє браму. І ви теж.

   – Для мого стріму це навіть краще. Автентичніше, – я дістаю телефон і починаю пряму трансляцію просто у мережу.

   – Він прийде!!! Він прийде!!! – адепти починають співати лише три слова: Silentium Excitat Portas, а я радію кількості людей, що долучаються до трансляції. І коли цифра перестрибує за 100 000 користувачів я перестаю рахувати…

   Піраміда Кройцмана була частиною садиби магната. Напевно сто років тому на цьому місці був розкішний парк, але зараз це лише розвалини за основною будівлею посеред лісу. Ми йдемо в оточенні факелів та чорних балахонів людей, що розділяють наші бажання. Деякі з них на інвалідних візках і мені здається, що то хлопці, які віддали свої голоси заради товариства.

    – Він прийде!!! Він прийде!!! – мертвий ліс наповнюється потужною мантрою і мені здається це дивовижним. Мій стрім вже побив усі рекорди і я сподіваюся, що трансляція не впаде через чудові можливості українських мобільних мереж. Хоча під землею із сигналом точно можуть виникнути проблеми.

   – Під землею із трансляцією можуть бути проблеми, – я наздоганяю директора і намагаюся докричатися до нього крізь мантру про пришестя.

   – У нас там є Wi-Fi, – заспокоює мене Михайло, – пароль 666, тож як прийдемо на місце не забудьте під’єднатися.

   Я продовжую знімати, намагаючись передати масштаби церемонії. Мережа просто шаленіє. Це найбільший успіх у моєму житті. Мої 15 хвилин слави.

   Біля залишків піраміди великий отвір і процесія заходить туди. Це досить великий тунель, що веде у низ. За потреби туди можна було б заїхати на невеликій машині. Луна від стін перетворює слова натовпу на потойбічний гул. Це неймовірно.

   Нарешті ми виходимо до великої зали. Це стародавній храм, що набагато старший за всі собори, що я бачив до цього. Ймовірно йому кілька тисяч років. Тут славили диявола за багато років до пришестя НКВС і величезна фігура цапа як квінтесенція цієї могутності. Я відчуваю потужну енергетику. Ці стіни пульсують біллю та стражданнями мільйонів людей. Посеред храму величезний вівтар із вже знайомими написами та пентаграмою, створеною свічками. Це дуже красиво.

   Єдине, що трішки вибивається із загального моторошного вайбу – це величезні акваріуми з тисячами чорних равликів. Їх підсвітка та каустика від ледь помітних водяних бриж, що викликана загальним ритмічним божевіллям перетворює храм на стилізований нічний клуб. 

   – Роздягайтесь і давайте мені телефон, – керує директор і я знімаю з себе весь одяг і віддаю трансляцію події в чужі руки. – Лягайте у центр! – голос Михайла потужно бринить у великій залі і натовп синхронно дублює кожне його слово. Масова істерія чи справжнє людське єднання?

   – Жертву, жертву… – починає скандувати натовп і я розумію, що кінець близько. Але виявляється, що вони скандують не мені.

   До вівтаря підводять зв’язаного Левка. Коли він бачить мене на вівтарі, його очі розширюються. Він наляканий і мені дійсно стає шкода, що я втягнув його у все це.

   – Невже ви думали, що ми залишимо вас без вашого друга, - посміхається директор. – Він теж зробить свій внесок.

   – За що? – кричить Левко, але я нічого не можу вдіяти.

   – Вибач, – я відвертаюся від нього, адже не хочу зараз бачити слабкість.

   – Жертва! –  скандує натовп і директор подає знак. Кілька посіпак у чорному підхоплюють Левка, прив’язують йому до ніг гирю і кидають в акваріум з равликами. Кілька секунд він бореться за життя, але вода перемагає. Його тіло опускається на дно і губиться у величезній горі молюсків.

   – Silentium Excitat Portas, – натовп божеволіє і я підхоплюю цю хвилю. – Silentium Excitat Portas я кричу разом з ними, відчуваючи, як стаю вільнішим.

   – Час віддати свій голос, – Михайло дає мені в руки чорну мушлю. – Ковтайте швидше. Тоді не так боляче.

    Я беру в руки «шип диявола» і витримую театральну паузу. Занурююсь у енергетику цього місця, насолоджуючись бажанням людей навколо. Я не знаю, чи залишиться у мене мій голос. Але знаю, що він ще не прийшовши вже виконав моє найпотаємніше бажання: зараз я найвідоміший блогер усіх часів, а «портал у темряву» найуспішніший канал на Землі. І я бажаю насолодитися цим тріумфом на повну. Адже пиха, це один з найулюбленіших гріхів Диявола.

   І коли я втрачаю голос, то бачу, як розкривається яскрава вогняна брама, що має подарувати цьому світу Його.

   Він прийде! Він приходить! Він прийшов!

18-25.2024

Кінець