read-books.club » Публіцистика » Леся Українка. Книги Сивілли, Тамара Гундорова 📚 - Українською

Читати книгу - "Леся Українка. Книги Сивілли, Тамара Гундорова"

16
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Леся Українка. Книги Сивілли" автора Тамара Гундорова. Жанр книги: Публіцистика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 6 7 8 ... 70
Перейти на сторінку:
значно драматичніше й глибше. Вона травмує фізично, тілесно й духовно, унеможливлюючи спілкування з однолітками й родиною, замикаючи в келію одинокості. «Школа хвороби» формує значною мірою характер і, здається, народжує оту «зневагу до смерті», яка стане визначальною для самосвідомості письменниці.

Батько особливо відчуває цю переломну ситуацію. «Леся нещасна дівчинка, — пише він у лютому 1886 року до Драгоманових, — Вона вже заввишки з маму, тільки зовсім тоненька та кволенька» [55, с. 61]. Він бідкається, що «київські аж три хірургічні знаменитості рішуче вимагають привезти хвору до Києва, щоб там її оперувати, інакше пропаде нога та й сама Леся захворіє на сухоти» [55, с. 61]. Однак навіть говорити їй не можна про те, що загрожує небезпечна операція, «бо вона без сліз і слухати не може про хірургів <…>» [55, с. 64]. Петро Антонович проникливо розуміє стан доньки й першим пов’язує між собою її таланти й хворобу. Причому, хоч як це парадоксально, він розуміє їхній рокований зв’язок. «Прикро навіть думати за такого стану про Лесині здібності та таланти. Може, й стануть у пригоді їй покаліченій» [55, с. 64]. Та й сама Леся Українка відчуває якусь фатальність, що прирікає її до «рослинного існування». Через якісь два роки в листі до Драгоманова, — а листування з дядьком розпочинається саме у важкий для неї час, — вона зізнається, що «всі мені толкують, що я повинна жити ростинним життям, я стараюсь, але все не можу зовсім обернутись в ростину» [94, с. 53].

Леся Українка намагається перетворити «рослинне існування» на інтелектуальне, і не випадково, що погляд сімнадцятилітньої дівчини обертається в цей момент до Михайла Драгоманова. Її листи до дядька дуже відверті й навіть інтимні. Здається, у цей час вона ні до кого не пише так відверто; схожим стане пізніше хіба її листування з сестрою Ольгою та Ольгою Кобилянською. Вона ніби народжується заново, прозріває й відкриває саму себе, відрекомендовуючись Драгоманову: «Я знаю, що Ви мене не забули, хоч я може й не така тепер, якою Ви мене пам’ятаєте, я попробую сама себе списати. Я лицем і подобою здається мало змінилась, хіба що не така дуже біла як була, характер мій, я й сама це бачу, якийсь скритний, хоч мені й самій це не подобається, <…> я по правді сказавши й тепер трохи дивуюсь що мені так легко пишеться до Вас, Ви своїм листом якось привернули мене до себе ще більше ніж перше, бо перше я таки трохи боялась писать до Вас, а тепер я бачу, що з мене б не посміялись, як би я що й не дуже то дотепно написала <…>» [94, с. 56]. Дівчина звіряється, як близькій людині, у своїх уподобаннях, соромиться, що не має достатніх знань. Усе могло розвиватися досить традиційно: вона писала б вірші, мати б редагувала й допомагала їх друкувати, як це робила раніше, вводячи її в літературу. І Леся Українка могла б стати «нормальною» українською письменницею. Однак хвороба «працювала» на те, щоб створити з неї «інакшу», «ненормальну» особистість.

Після хворої руки постає загроза нової операції, тепер уже на нозі, однак у лютому 1890 року на консультації в Києві хірурги (той самий Рінек і Олександр Павловський) радять знову зробити витяжку та «випалювання» (коагуляцію) хворого суглоба. Дівчина пристає на все, але вже свідома того, що ходити нормально вона ніколи не зможе. «Подла нога» ніколи не буде здоровою й такою, як у людей, — вона лишається пошкодженою на все життя, «в ній є укорочення і хронічний вивих». Леся Українка кульгатиме, ходитиме з паличкою.

А поки що вісім тижнів вона проводить у ліжку, «прив’язана за ногу», як сама іронізує. Хоча лежить вона вдома, у Колодяжному, і це значно краще, ніж перебування в клініці. Однак нерухомість їй дошкуляє і в посланні до брата дівчина зізнається, що:

В лихім гуморі муза,

Так само як і я, —

Привьязана за ногу

Фантазія моя.

Ба, щож робить! Не всім же

На світі вольним буть,

Століття люде бьються,

Щоб воленьки здобуть!..

Колиж «принципіяльно»

Питання розібрать,

То вийде, що не варто

Над ним і сумовать [94, с. 95].

Так іронізує дев’ятнадцятилітня Леся Українка над своїм «безнадійно-надійним віршем». Але відбувається щось значно серйозніше: вона формулює своє кредо, виходячи на шлях війни з хворобою і водночас на шлях творчості, своє contra spem spero[13]. У травні 1890 року, а саме в Зелену неділю, «прив’язана за ногу», вона вітає брата: «Воскресла!» («Resurrexi!»). І в цьому ж листі повідомляє, що «знов беруся здіймати “сізіфовий камінь” до гори!», і наводить слова «нового безнадійно-надійного вірша»:

Я на гору круту кремьяную

Буду камінь важенький здіймать,

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.

Я співатиму пісню дзвінкую,

Розганятиму роспач тяжкий, —

Може сам на ту гору крутую

Підійметься мій камінь важкий [94, с. 99].

«Як ти гадаєш, чі підійметься? — запитує вона брата й сама відповідає: — Гей, навряд — не такий то камінь!..» [94, с. 100]. Усе це — у передчутті операції, бо двомісячне лежання в «липких кайданах» виявилося марним. Порятунку від хвороби вирішують шукати за кордоном, плануючи їхати на початку 1891 року до Відня, і Леся Українка радіє, що побачить Європу: «Потішаюся тим, що Європу зобачу», вирвавшись з напів-Азії, як називає вона Україну. Напів-Азією Драгоманов називає Болгарію, а слідом за ним племінниця поширює цю характеристику і на рідний край. Її манить мандрівка: подумки вона їде до Софії побачитися з дядьком і зізнається, що тепер так «розволочилась» різними поїздками, що їй ніде не видається далеко. Справді, хвороба, окрім творчості, наділила її подорожами й мандрами. Так з’являється ще один локус на її шляху — європейський. Із Відня вона пише Драгоманову: «Сидячи тут, поки робиться моє діло, розглядаюсь я собі на тую “Європу” та європейців» [94, с. 125]. А братові зізнається, що «ніколи і нігде я не почувала так доткливо, як тяжко носити кайдани, і як дуже ярмо намулило мені шию» в рідному краю [94, с. 110].

До Відня їде, щоб тамтешні хірурги зробили операцію, однак професор Теодор Більрот (1829–1884), оглянувши пацієнтку, говорить, що потреби такої немає, бо запалення приглушене, і рекомендує натомість гіпсовий бандаж на місяць, а далі мало не на цілий рік — носіння спеціального апарата на

1 ... 6 7 8 ... 70
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Леся Українка. Книги Сивілли, Тамара Гундорова», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Леся Українка. Книги Сивілли, Тамара Гундорова"