Читати книгу - "1795, Ніклас Натт-о-Даг"

Від затоки віє прохолодний вітер, старий ховає плечі під пледом.

— Коли чоловік шукає дівчину, причин може бути багато. Не всі з них добрі.

Кардель багряніє:

— Я не бажаю їй нічого лихого.

Серце вискакує із грудей, горло сковує зашморг, а зір мутніє. Він простягає руку, щоби набрати мокрого снігу, що досі не розтопився в кучугурах, і прикладає до чола і шиї. Угамувавшись, пальт обертається і розкриває рота, та знову вколюється об погляд, що не зводить із нього той дідуган.

— Не одного тебе терзає совість.

Старий якусь мить мовчить, тоді коротко киває і продовжує:

— Я добре пам’ятаю ту дівчину. Жаль, що не зміг їй тоді допомогти. Мене це мучило, та що було робити. І так повно голодних ротів, а їжі маємо рівно стільки, щоби не вмерти. Кожен має вносити свою лепту, інакше не буде діла. Скоро і з мене не буде ніякого толку, і краще вже втопитися, ніж бути обузою для інших. Та я радий, що ти прийшов і полегшив моє сумління. Може, саме зараз я їй і допоможу.

Чоловік дожовує тютюн і випльовує жуйку. Кардель ще раз простягає старому кисет.

— Це було наступного дня після пожежі. Дзвони били в місті всю ніч, було видно заграву, але те, що коїться на суші,— не наш клопіт. Зранку, коли дим почав розсіюватися, вона сиділа отам на березі — точно така, як ти описав. Зі світлим волоссям і вся вимащена сажею.

Дідусь киває у бік верб, що опустили гілля у воду десь сажнів за сто від них.

— Дівчина весь час сиділа незворушно. Наступного ранку прийшли діти, поцікавитися, як вона, та дівчина не відповіла ні словом, ні рухом. Після цього дітлахи дали їй спокій і більше не турбували. Краще не знати, чого бракує людині, яка перестала бачити інших. Я ж був на цьому самому місці, і впродовж трьох днів бачив, як дівчина все сиділа й ані пальцем не поворушивши. На її обличчі біліли дві смужки, де сльози позмивали сажу, і навіть здалеку було видно, що виплакала вона їх чимало.

— А що сталося потім?

— Третього дня по обіді прийшов якийсь хлопчина. Сів поруч і щось їй сказав. Я бачив, як він ішов, як поводився, і мені здалося, що малий мусив її знати. Не відаю, чи дівчина щось відповіла. Хлопець взяв її за руку, допоміг підвестися. Був ясний день. Він повів дівчину мостом. Уже на тому боці я втратив їх із поля зору, та напрям пам’ятаю чітко…

Старий тицяє пальцем у бік Міста-між-мостами, що здалеку має вигляд жалюгідного острівця, за який відчайдушно чіпляються шпичаки дзвіниць, рятуючись від гост­рих крижин.

— Це все, що мені відомо. А зараз дозволь мені робити своє, ця справа не менш важлива, ніж інші. Хоча по тобі видно, що ти і сам це добре знаєш.

3.

Еміля Вінґе вдосвіта будить посланець із будинку поліційного управління Індебета, байстрюк якогось констапеля чи просто бродяжка, якого пожаліли. Світла чуп­рина брудна, одежина надто тонка, із носа тече. Малий тішиться нагоді зігрітися пробіжкою, а щоб не остигнути, підстрибує на порозі кімнати.

— На вас чекають у провулку Іксмедсґренд.

— Дай мені хоч хвилину.

У кімнаті тьмяно, щоб розгледіти, котра година, доводиться вертіти «Бюрлінґом», ловлячи світло коштовними камінцями. На стрілках по п’ятій, вологий холодний ранок більше схожий на зимовий, ніж на весняний. Еміль накидає плащ і спускається сходами. Хлопчака вже нема — мабуть, вирішив, що його відпустили. Надворі ще ніч, ліхтарі висьорбали олію до дна і загасли.

Вінґе піднімає комір, аби краще захистити шию і намагається пригадати дорогу до названої адреси. Місто-між-мостами досі його дражнить. Еміль із кожним днем дедалі краще орієнтується у вузьких вуличках, але, бува, все ще вагається на перехрестях, повертає не туди і блудить. Вулиця Іксмедсґренд розташована неподалік Флюґметету[10], це він знає точно. Гора гною коло площі Корнгамн править йому за орієнтир: якщо віє південний вітер, то напрям ніяк не втратиш, а якщо смороду нема, значить дме з півночі. Як на гріх, нічний вітер утамувався, тож Еміль на власний розсуд вирішує рушити вниз.

Посеред вулиці Іксмедсґренд на Еміля чекають констапель і двоє помічників. Еміль впізнає першого й одного з тих двох, проте імен не пригадує. Судячи з усього, поліціянти відразу ж зауважують його розгубленість.

— Юганссон, Мортен.

Констапель виступає вперед, аби привітатися. Помічники залишаються віддалік, проте обоє шанобливо кивають. Еміль ще здалеку почув, як вони, перешіптуючись, називають його «маленьким привидом». Зараз із ним поводяться стримано і прохолодно, як із лихварем, що заразився чумою. Від цих трьох несе бренвіном[11], а рум’яні лиця видають, що чоловіки вже перехилили по чарці до сніданку. В Еміля аж у животі лоскоче від заздрощів і думки про бажану, але недосяжну випивку, яку можуть дозволити собі ці мужлани. Вінґе кліпає очима, ковтає слину, і повертається до констапеля, щоби вислухати звіт. Той тицяє пальцем на тіло, обличчя якого накрите курткою.

— Йому пробили череп сильним ударом у голову. Сіґвард і Беньямін допитали мешканців сусідніх кам’яниць. Ніхто нічого не бачив і не чув, що дуже дивно. Бійка за вікном — найкраща розвага, що її може собі дозволити тутешній люд. Без свідків справа геть безнадійна. Зазвичай у таких випадках я відразу посилаю по гробарів, але кажуть, що ви можете бачити те, чого не бачать інші.

— Хто його знайшов?

— Один із сторожів робив тут обхід і перечепився через труп. Це трапилося трохи більше, ніж годину тому.

— Тіло так і лежало, коли ви прийшли?

— Приблизно. Ми лише відсунули його з дороги, десь на сажень праворуч.

Емілю навіть не доводиться просити, щоб його не відволікали. Поліціянти самі відступаються, по черзі запалюють люльки і тихо бубонять поміж собою. Вінґе відчуває їхні погляди і трохи вагається. Те, що він робитиме, для цих чоловіків наче вистава.

Випростане тіло лежить горілиць. Вінґе підбирає куртку й киває одному з помічників, що дриголить у самій сорочці. Жертва — чоловік років п’ятдесяти з вибалушеними очима, що дивляться вгору, і роззявленим ротом із запалою щелепою. Непокрита голова майже лиса, тоненькі пасма занадто рідкі, щоби прикрити вм’ятину на тімені. Кратер від удару чорно-синього кольору, кров вилилася здебільшого під шкіру, що вкрита тугими пухирями. Рана має вигляд припеченої розжареним залізом тонзури.

Сесіл радить зазирнути в кишені. У плащі виявляється нещільно зав’язаний кисет, тому кишеня повна тютюнових крихт. Годинник на своєму місці, але не цокає — скло тріснуте, стрілки погнулися. За поясом штанів — пристебнутий булавкою і захований у складці живота гаманець, у якому дзеленчать монети. Сесіл каже, що це не пограбування, такі чоловіки рідко потрапляють у сварки, зверни увагу на вік та одяг, у нього є дім і гроші, навряд чи він би на когось